Безапеляційні докази того, що єдині нащадки Київської Русі – українці!

Безапеляційні докази того, що єдині нащадки Київської Русі – українці!

В Соборі Св. Софії, де Президенти незрідка моляться за Україну, відкрито написи тисячолітньої давнини, на яких присутні майже всі риси сучасної української мови.

Написи свідчать, що кияни XI—XIII століть не були «праросіянами». Були вони праукраїнцями, бо казали – «А ворогов трясцею оточи»! Дмітрій Табачнік, пафосно і демонстративно репрезентувавши Ярослава Мудрого в телешоу «Великі Українці» російською, про це «скромно» умовчав.
Давно час зробити відповідну експозицію в стінах собору-музею і включити цю інформацію до обов’язкового екскурсійного мінімуму – надто для школярів. Погодьтеся, це вартує багатьох пустопорожніх декларацій про державний статус і «престиж» української, які ми незрідка чуємо з вуст високопосадовців.
Просто викиньмо холостий набій «хитромудрого хозарина» й зарядімо бойовим – зробімо так, щоб Ярослав «вистрелив».
Оскільки такої експозиції в стінах Софії Київської досі нема, пропонуємо читачам «НГ» ексклюзивну подорож.
Далі – просто факти й жодної міфології.

Мовні «дуплети» Європи

По-перше, про яку мову ми говоримо – книжну чи розмовну? В Русі-Україні часів Б. Хмельницького іноземці фіксували дві мови – типове явище для середньовічної Європи. Тож Орест Субтельний констатує, що Козацька ера – це «церковнослов’янська мова, яка все ще використовувалася на Україні як літературна» і «жива народна – руська». Посол Венеціанської республіки Альберт Віміна, що був у нас в 1650 р., називав нашу країну – Україною, але мову – русинською (рутенською), lingua Rutena.

Юрій Шевельов-Шерех, говорячи про Середньовіччя і «типові понаднаціональні, церквою плекані літературні мови», зокрема латину, наголошує, що «літературні мови на Україні мінялися, вони творилися, вживалися й виходили з ужитку». Для кожної літературної мови є більш-менш точна дата постання. Староцерковнословянську створив Кирило з Солуня близько 863 року, як згодом німецьку – Мартін Лютер своїм перекладом Біблії 1522-1542 років, італійську – Данте писаннями початку 14 ст.

Але неможливо знайти таку дату для «живої» мови. На думку Шевельова, «про історію певної «живої» мови можна (і слід) говорити, відколи відбулася перша зміна, що не була спільною з сусідніми мовними одиницями, хоч, звісно, одна така зміна не дозволяє ще говорити про наявність нової мови». Справжня «жива» українська мова, на думку вченого, «поставала й постала з праслов’янської, формуючися з VI до XVI ст.».
То які ж риси вона мала на середині свого історичного шляху – в часи Ярослава Мудрого?

Ексклюзивна екскурсія

«Найстаріша наша літературна мова не була живою українською мовою, оскільки це була мова церковнослов’янська, що прийшла до нас разом із християнством, – зазначає А. Кримський, – проте жива наша мова вдиралася в літературну церковнослов’янщину і змінювала потроху чужий правопис так, щоб він був легший для нашої людності», бо «переписувачі багато чого змінюють в правопису, вносячи риси власної вимови». Те саме відбувалося в сербів, болгар. Проаналізувавши писемні пам’ятки Київщини ХІ-ХІІ століть, дослідники знайшли в них численні риси саме українського живого мовлення. «Читач може пересвідчитися, що в «Ізборниках Святослава» 1073, 1076 рр. достатньо ясно віддзеркалюється малоруська мова, – пише А. Кримський, – звичайно, не наша сучасна, а лише така, що її мали малоруські предки в XI ст.»
За що знищило НКВД ученого на початку Другої світової? – Саме за ці висновки: «Мова Наддніпрянщини та Червоної Русі часів Володимира Святого та Ярослава Мудрого має здебільша вже всі сучасні малоруські особливості».

Та в часи тих дискусій ще не були досліджені графіті. Написи, зроблені в давнину на стінах будівель, на відміну від писемних пам’яток, взагалі непідвладні примхам переписувача – видряпане на штукатурці надійно зберігається під пізнішими нашаруваннями олії впродовж століть.
Хоча видряпувати на стінах соборів було заборонено церковним статутом Володимира Великого, «порушники» знайшлися – від ремісників до князів.
Написи, зроблені на внутрішніх стінах Софії та інших соборів княжого Києва стали об’єктом прискіпливих 30-річних досліджень Сергія Висоцького, вже перша монографія якого в 1966 році «потягнула» одразу на докторську. Що ж він відкрив на стінах Св. Софії?

Кілька хвилин уваги – в межах звичайної середньої школи…

А. Кримський зазначав: «В українців X ст. з’являється дуже м’який звук І зі старого дифтонга Ѣ (ІЄ). Тоді як на півночі цей дифтонг з XI ст. почав обертатися на Є, в Києві XI ст. – на І… Це головна ознака української вимови того часу». Її ми знаходимо і в київських графіті: в морі, на Желяні, апріля.

Тут і зменшувальні, суто українські, форми чоловічих імен – Остапко, Іванко, Жадко (від Жаден), Марко… .
Як вам український «шарм» імен – Жизнобуд, Стефан, Трохим, Яким Домило, Іван Перегора, Михалько Неженович, Іван Сліпко, Пателей Стипко?
Сучасне українське «прізвище» вигулькує в напису XII ст. – «Господи, помози рабу своєму, Ігнатові. А прізвище (ПРЪЗЪВИЩЬ) моє Саєтат”.

Поширений серед Софіївських графіті напис «Господи, помози рабу своєму…» вінчають імена у типово українському давальному відмінку: Петрові, Василієві, Мареві, Ставрові, Нестерові, Федорові, Данилові тощо.

Ось чоловічі імена із закінченням на «о»: Судило (від Судислав), Дмитро (не плутати з Табачником – він у нас «Дмітрій»), Данило, Тукало, Кирило, Орешко.

В графіті княжого Києва ХІ-ХІІІ ст. також фіксуємо такі суто українські граматичні ознаки:

• кличний відмінок іменників: владико, Стефане, голово;
• закінчення «У» в родовому відмінку однини чоловічого роду: спору (з того спору);
• форму дієслів без «Т»: пече;
• дієслова минулого часу, що закінчуються на «В» : писав, ходив, молив;
• дієслова із закінченням «-ТИ»: долучити, писати, скончати;
• м’яке «Ц» наприкінці слів: чернець, (помилуй) Валерця, поможи Архипцю…
• прикметники втрачають на кінці «Я»: многопечальна, благодатнєша;

З-під офіційної церковнослов’янщини виринає жива українська лексика, однаково недоступна і для Андрія Боголюбського, і для Путіна з Медведєвим: «чернець, кволий, порося (автор напису кається, що з’їв його під час посту), бо, коли, посеред, батько…»

На київських графіті – всі ті два десятки яскравих ознак, притаманних саме українській мові, що «вдираються» до «церковнослов’янщини» часів Київської Русі, і які наводить А. Кримський у своїй класичній праці «Філологія та погодінська гіпотеза».
З ним солідарний акад. Шахматов: «Мова Наддніпрянщини та Червоної Русі XI ст. – цілком рельєфна, певно означена, ярко-індивідуальна одиниця, і в ній аж надто легко і виразно можна розпізнати прямого предка сучасної малоруської мови».

Натомість інший «академік», Табачник, жодним словом не обмовився про живу мову княжого Києва. Тож повернімося до таємниць, які Мальчиш-Кібальчиш так і не «видав», розповідаючи про Ярослава, і закінчимо нашу екскурсію.

…Ось напис XI ст., який в російськомовному виданні С. Висоцького звучить так: «Мать, не желая ребёнка, бежала прочь…» . А фотооригінал? – «Мати, не хотячидитичя, біжя гет…»

«О горе тебе, Андроник…» – читаємо в книзі, вимушено виданій в брежнєвські часи російською. А поруч оригінал – «О горе тобі, Андрониче…».
Як кажуть англійці, no comments.

Поблизу фрески Св.Фоки колишній моряк видряпав прохання до покровителя мореплавців наставити його і в справах життєвих… Тут і кличний відмінок у словах «Фоко» та «правителе», і українське «в морі»…

В графіті «Господи, помози рабу своєму Луці, владичину дяку…» маємо перехід «к» в «ц» у давальному відмінку однини (Лука – Луці), і зміну приголосної «к» перед суфіксом «-ин» на «ч» (владика-владичин) – у повній відповідності із сучасним «Українським правописом». Те саме – в напису «Святополча мати» і в «батичино» (від «батько»).

Яскравим графіті княжих часів– «А ворогов трясцею оточи…» – ми й закінчимо цю подорож.

Висновки?

Річ не в тім, на скільки відсотків сучасна українська мова співпадає з мовою наших предків. Справа політична: ми у 2008-му – прямі нащадки тих, хто складав етнічне ядро Русі в 1008-му. «Україна складала ядро Київської Русі», – констатує британський Словник Хатчінсона («Ukraine formed the heartland of medieval state of Kievan Rus which emerged in the 9th century». The Hutcinson dictionary of World History, 1993 (1994)».

Фрагменти «живої» мови київських графіті цілком доречно називати українською зразка раннього середньовіччя. Як роблять, скажімо, англійці. Хоча їхня «жива» мова оновилася щонайменше на 50% від «turning point» – поворотної точки (1066 р.), як називають англійці пришестя норманів.
Захід відходить од звички дивитися на слов’янський світ очима Москви. В авторитетному «Словнику мов» Ендрю Долбі (Dictionary of Languages. Andrew Dalby. Bloomsbury, 1999. London), де фігурують старослов’янська (Old Slavonic), церковнослов’янська (Church Slavonic), про українську мову написано чорним по білому: «вона має довшу історію, ніж російська» (Ukrainian has longer history than Russian). І про те, що Україна – «та територія, звідки праслов’янська мова (protoslavonic language) поширювалася зокрема й на північ – до Білорусі та Новгорода».

Забутий

У публікаціях часів СРСР Сергій Висоцький майже не торкався українських рис відкритих ним графіті. Схвально поставившись до спроби автора цих рядків зібрати такі написи в один реєстр (із праць «Давньоруські написи Софії Київської ХІ-ХІVст.” (1966), «Средневековые надписи Софии Киевской ХI-ХVІІ ст. (1976), «Киевские граффити ХІ-ХVІІ вв.» (1985)), він зауважував, що в колишньому СРСР написати про таке було неможливо в принципі. Згодом у 1998 р. вийшла його остання праця – «Київська писемна школа Х – ХІІ ст.», де є розділ – «Палеографія та деякі особливості писемної Київської школи, властиві українській мові». Він пішов із життя в той день, коли прийшла телеграма про її вихід…
Життя доктора наук не менш дивовижне, ніж його відкриття. Отримавши в юності травму хребта і набувши туберкульозу кісток, Висоцький провів близько 10 років у ліжку, а як одужав, то став істориком. Його монографії на чільному місці тримав художник Ілля Глазунов, домагаючись «аудієнції» та автографа автора. Високо цінив його академік Борис Рибаков.
Тепер, коли кожен школяр має комп’ютерні технології, лише уявіть собі обсяг того, що робив дослідник довгими вечорами, коли останній відвідувач залишав собор… Тривалі пошуки, підбір спеціального бокового освітлення, реставрація власне напису, обробка фото, аналіз особливостей написання кожної літери, притаманних певному часу… І так довгих 30 років: Золоті ворота, Свята Софія, Видубицький монастир, Успенський собор Києво-Печерської Лаври, Церква Спаса на Берестові, Кирилівська церква.
Чи нагадає хтось Президентові, який щедро роздає нагороди (зокрема і посмертно), що цього грудня виповнюється 10 років з дня смерті Сергія Висоцького? Хоча… сумніваюсь, що в реєстрі державних нагород є щось, співмірне з тим, що залишив країні історик.
Тим часом усі ці фотоматеріали – десь глибоко у скринях Музею історії Києва.
Невже таке байдуже ставлення до унікальної інформації про українську мову також входить до «комплексу заходів щодо відновлення Софії Київської як загальнонаціонального духовного центру і символу єднання української нації», який В. Ющенко у 2005 році доручив здійснити Кабміну?

За матеріалами Олексій РЕДЧЕНКО

Джерело: startko.co.ua

Безапеляційні докази того, що єдині нащадки Київської Русі – українці!

 

Джордж Оруел. КОЛГОСП ТВАРИН: КАЗКА

Джордж Оруел

КОЛГОСП ТВАРИН: КАЗКА

Переклад: Іван Чернятинський

Розділ перший.

Пан Джонс, власник хутора «Дідівщина», позачиняв на ніч курники, та був занадто на підпитках, щоб не забути також закрити і дірки, кудою вилазили кури. Круг світла, який кидала ліхтарня пана Джонса, танцював з кінця в кінець, коли він похитуючись проходив подвір'ям. Хвицнувши раз — другий, він скинув черевики біля заднього входу, хильнув останню склянку пива з бочки, що стояла в посудній і попрямував у ліжко, звідки вже роздавалось смачне хропіння пані Джонс.

Канадська група за демократію в Україні (CG4DU) звернулися з листом до Вельмишановному Джастіну Трюдо (15–ого травня, 2018 р. )

15 – ого травня, 2018
Вельмишановному Джастіну Трюдо
Прем’єр-міністру Канади
Парламент-Гилл
Оттава, Онтаріо
PM@pm.gc.ca
Шановний Прем’єр-міністре!
Насамперед висловлюємо вдячність за непохитну підтримку суверенітету та територіальної цілісності України. 17 квітня ми звернулися з листом до міністра Христі Фріленд, у якому висловили подяку Канаді за її зусилля і звернули увагу на ряд питань, які необхідно розглянути на зібранні міністрів закордонних справ “Великої сімки”. Також ми дуже задоволені тим, що санкції проти російського Президента Володимира Путіна за порушення ним суверенітету та територіальної цілісності України тривають і що Україні буде надано підтримку у боротьбі з корупцією.
Однак ми, як і раніше стурбовані тим, що у справі запровадження санкцій Канада не є на рівні з іншими західними демократіями, зокрема Сполученими Штатами та Великобританією. На відміну від них,  Канада не санкціонувала таких олігархів як Ігор Сечин та Олег Дерепаска. Така відсутність гармонізації підриває об'єднані зусилля, спрямовані проти Росії для виведення нею своїх військ з території України. Такий стан справ лише заохочує злочинну поведінку та створює відчуття безкарності в російського керівництва: президент Путін нещодавно насміхався з того, що його немає у списку санкціонованих осіб.
Велике значення для Канади має те, що таке упущення підриває нашу суть: чинити морально правильно і відстоювати принципову позицію в міжнародних справах. Недотримання цього високого стандарту у відносинах з Росією зменшує наш авторитет та вплив у світі.
Тому ми домагаємося від уряду Канади посилення санкцій до рівня США та Великої Британії. Ми повинні гарантувати, що порушникам буде заборонено в'їзд у Канаду, ведення бізнесу або приховування тут їхніх активів. Ми прагнемо більше: майнові активи на території Канади зазначених у санкційних списках осіб повинні бути розкритими та, якщо необхідно, замороженими.

Канадська група за демократію в Україні (CG4DU) закликає прем'єр-міністра Трюдо посилити санкції проти Росії до початку саміту Великої сімки

Прес-реліз

Для запобігання екологічній катастрофі та сприяння звільненню політичних в’язнів  Канадська група за демократію в Україні (CG4DU) закликає прем'єр-міністра Трюдо посилити санкції проти Росії до початку саміту Великої сімки та бойкотувати Чемпіонат світу з футболу, якщо Росія не виконає міжнародні зобов’язання.

 18 травня 2018 р. Оттава

Світовий мир та навколишнє середовище є одними з головних тем на саміті лідерів країн Великої сімки, що проходитиме у Шарлевусі (провінція Квебек) 8- 9 червня.

У листі до прем'єр-міністра Джастіна Трюдо  CG4DU просить Канаду гармонізувати та посилити санкції проти Росії  через недотримання останньою міжнародного права, порушення світового порядку та створення потенційної екологічної катастрофи.

А потім пролунав постріл…

А потім пролунав постріл…

(До 70-ти річчя з дня загибелі Івана Керницького – «Крилатого»)

Ні кулі, ні гранати…

Зломити не змогли сталеву волю.

За свій народ, за нашу кращу долю

Пішли вони дорогою війни.

о. Ю. Ільків

        

      Галицько-Волинська частина України, навчена гірким досвідом 1939-1941 рр., готуючись, після Сталінградської поразки вермахту, зустріти новий прихід радвлади, тепер уже організовувалась мілітарно.  Восени 1942 р. формується УПА. Політичне керівництво рухом Опору в 1942-1944 рр. здійснювала ОУН, уже з позицій демократичного націоналізму в усіх питаннях суспільного життя. Це зробило можливим утворити в  рядах УПА  військові різнонаціональні вкраплення на фундаменті антибільшовизму.

В 10-х числах липня 1944 року війська 1-го українського фронту радянської армії прорвали оборону групи німецьких армій «Північ» і швидкими темпами ринули вперед, на Львів. Спроба німецького командування запинити більшовицький наступ під Бродами, не мала успіху. У так званому «Бродівському котлі» загинуло багато українців, які у формі вермахту, зброї СС намагалися зупинити, дати відсіч ворогові, що ніс Україні, особливо її Галицько-Волинській частині, ті пекельні жахи, які вона уже бачила наприкінці червня – початку липня 1941 року. Не вдалося. Частина вцілілих вояків дивізії «СС Галичина»  проривалась на захід, інша – в ліси, до УПА.

Із наближення фронту керівництво ОУН – УПА в особі генерала Т. Чупринки та його штабу, дало команду повстанським формуванням з якнайменшими жертвами рейдуючою тактикою просочуватись крізь фронт, щоб   опинитись у більшовицькому тилу для продовження боротьби, тепер уже із новим ворогом – комуно-сталінським.

 Для координації проти більшовицької боротьби було вирішено створити УГВР – Українську Головну Визвольну Раду, передпарламент. Де факто це сталося 11-15 липня 1944 р. Біля с. Недільна Самбірського району, тоді Дрогобицької області. Відбувся установчий збір. Із 20 членів-засновників УГВР членами ОУН (б), або УПА були 11. Всі інші створювали тло загальноукраїнської партійної єдності. Президентом  організації став К. Осьмак. Виконавчий орган УГВР, Генеральний секретаріат, очолив Р. Шухевич. ОУН (м) відмовилась від участі в творенні УГВР. ( Ю. Киричук. Український Національний рух 40-50 років ХХ ст.: ідеологія та практики. Добра справа. Львів, 2003, С. 166-167)

На кінець жовтня 1944 р. усі етнічні українські землі опинились в обіймах держави під назвою СССР.

В період німецької окупації склалась певна адміністративно - територіальна структура українського визвольного руху, яка ґрунтувалась на визначеній вертикалі: ланка – станиця – кущ – підрайон – район – повіт – округа. Ці структури підпорядковувались зверхникам: область, край, Провід ОУН. У боротьбі з новим ворогом, більш напористим,  підступним, хитрим, жорстоким, дволиким, у відповідній мірі видозмінювалась структура ланок визвольного руху.

Так наприкінці 1944 року змінилась структура ОУН, були усунені проміжні ланки, розформовані повітові проводи, утворено надрайонні. Структура керівництва проводів ОУН по всій вертикалі була однаковою. Провід складався з провідника, заступника провідника та референтів: військового, служби безпеки (СБ), пропаганди, господарки, зв’язку та ін. Впродож боротьби і ця структура також зазнавала змін у залежності від політичної та оперативної обстановки, конкретних завдань, рельєфу місцевості, наявності озброєння, кадрів тощо.

Для нанесення вирішального удару по УПА зимою 1944-1945 рр. радянсько-партійні органи УРСР спланували і провели військово-чекістську операцію по блокаді виявлених місць розташування повстанських відділів . «Червона мітла», так охрестили галичани цю операцію, завдала відчутного удару по національно-визвольній армії та підпіллю ОУН.  За радянськими офіційними даними впродовж 10-31 січня 1945 р. На теренах Львівщини вбито 771 і захоплено в полон 4732 повстанці. З повинною до органів радвлади зголосилось  4335 осіб (за:                 М. Романюк. Золочівська округа ОУН у національно-визвольному русі 1937-1953. Львів, 203 с. С. 197).

Натиск на визвольні структури набирав обертів. На початок весни 1946 р. радянській владі спільними зусиллями війсь НКВС, НКДБ, регулярних частин червоної армії, винищувальних батальйонів, контррозвідки, сексотів вдалося встановити тотальний контроль за кожним районом. Там були розміщені гарнізони НКВС та регулярної армії.

Весною 1946 р. провід ОУН приймає рішення про перехід УПА від форм переважно військової боротьби до підпільно- конспіративних дій. Такі кроки передбачали зміну тактики операцій – від участі більших мілітарних одиниць (курінь, сотня) до невеликих, але мобільних  груп (боївок). Мета – збереження власних сил для боротьби, що тривала. Несподівані удари із засідок, раптові наскоки на об'єкти ворога, проведення диверсій, нищення комунікацій, індивідуальний террор – далеко не повний перелік тактичних кроків боївок УПА та підпільників. Такі дії мали на меті тримати у постійному напруженні органи влади, силові структури, посіпак-посібників і зривати чи уповільнювати заходи по запровадженню радянських стандартів політично-ідеологічного, культурного та господарського життя, особливо на етапі підготовки і проведення виборів до Верховної радиСРСР 10 лютого 1946 р., Верховної ради УРСР 9 лютого 1947 р. та місцевих Рад у грудні 1947 – січні 1948 рр.

Під час «зимової блокади» 1945 року загинула частина членів проводів різних рівнів. Необхідно було провести  заміщення кадрів.

Одним із очільних учасників руху Опору на теренах Львівщини, зокрема Бібреччини, був Іван Керницький, 1921 року народження. Псевдо - «Крилатий».

У визвольну боротьбу він включився ще у 1940 році. Повноправним членом ОУН став після складання присяги на могилі відомого борця за волю України, сотника УГА, команданта УВО та керівника крайової екзекутиви на ЗУЗ Юліана Головінського (його могила на цвинтарі у с. Великі Глібович біля Бібрки).

 Людину непересічних здібностей, Івана Керницького, в скорім часі висувають на одного з очільників руху Опору на Бібреччині, звідки він родом (с. Підмонастир Бобрецького повіту). У 1942 році він стає районним провідником ОУН, у1943 році «Крилатого» призначають організаційним референтом повіту до якого входили Бібрський , Рогатинський і Ходорівський адміністративні райони. У 1944 році керівництво ОУН доручає йому очолити повітовий провід.

У складних умовах боротьби, яка постійно загострюється, важливу роль відігравала ідеологічна служба ОУН. Робота структури була спрямована на роз’яснення мети боротьби ОУН – УПА, особливості моменту, методів підступу ворога та  місцевих запроданців, показ радянсько-більшовицької брехні, виготовлення і розповсюдження підпільної літератури, ви шкільна робота,  проведення мітингів, підготовки пропагандистів для роз’яснення ідей  українського визвольного Руху тощо.

На початку   1946 року керівництво ОУН скеровує «Крилатого» у Золочівську округу керівником пропаганди, вага якої зростала у змінених умовах боротьби.

На той час до Золочівської територіальної округи ОУН належали адміністративні райони: Золочівський, Глинянський, Бродівський, Олеський, Підкамінський, Пониковецький. Референт мав у своєму розпорядженні певний  штат підлеглих, які курували напрямками ідеологічної роботи ( осередки, їх склад  розбудовувались  в міру потреби).

У 1946, 1947 роках, як зазначалось вище, радянське керівництво вирішило провести вибори до рад  усіх рівнів – Верховної СРСР, УРСР та місцевих . Для західних областей України цим виборам надавали особливе значення. З одного боку вони мали засвідчити легітимність обраних владних структур, показати безповоротність  змін, підтримку «блоку комуністів та безпартійних» (відсоток підтримки був відомий наперед – 99 та ще якісь там соті процента). Що, що, а більшовицька виборна технологія діяла безвідмовно) .

Отже, референтури пропаганди на цьому етапі, поряд з іншими завданнями, мали багато роботи по проведенню роз’яснювальної роботи серед галичан, особливо селян, щодо очікуваних виборів: усне роз’яснення моменту і перспективи, контрпропаганда на основі показу більшовицької лжедемократії, виготовлення і розповсюдження летючок на актуальні теми дня, різноманітної націоналістичної літератури, звернень проводу ОУН, УГВР до українців, солдат радянської армії різних національностей, пригнічених більшовиками, до народів світу та їх урядів, тощо.

15 січня 1945 року ЦК КП(б)У прийняв спеціальну постанову «Про посилення боротьби з українсько-німецькими націоналістами в західних областях України». В цьому дусі на початку січня 1945 р. заступник голови РНК і нарком закордонних справ УРСР Д. Мануільський, виступаючи, на з’їзді вчителів західних областей, закликав їх  активніше боротись з оунівським підпіллям і словом, і прикладом. Цей виступ був надрукований у львівській пресі. Організовувались районні газети, які рупором більшовицької «правди» поливали помиями борців за самостійну Україну. Після січневої партпостанови у західні області відрядили багатьох відомих  діячів української культури для проведення антибандерівської пропаганди. У Перемишлянський район Львівської області, наприклад, прибули М. Рильський, В. Сосюра, О. Вишня та ін. Цим агітаторам було доручено паплюжити на чім світ стоїть «запроданців українського народу», загнаних у «самостійні дірки», посібників імперіалізму тощо.

На всі ці більшовицькі  ідеологічно-пропагандиські стрілки треба було оперативно і вміло реагувати контраргументами.

Ще літом 1946 року  була завчасу приготовлена криївка для очільника Золочівської референтури пропаганди між селами Долішня і Горішня Гавареччина, недалеко с. Білого Каменя, на той час Олеського району. Головна команда УПА та провід ОУН в умовах зміненої тактики боротьби  приділяли величезну увагу будівництву замаскованих сховищ для своїх людей – бункерів і криївок. Різниця між ними полягала в тому, що бункери давали змогу активної оборони, а криївки були здатні лише на пасивну відсіч. Влаштування бункерів і криївок перетворилось в ОУН – УПА у спавжнє мистецтво. Будівельники прекрасно розуміли, що ціна помилки є одна – людське життя. Бункери і криївки розташовувались у лісі, полі, хатах, коморах, криницях, цвинтарях, під піччю, гноївками, вбиральнями і т. д. (Юрій Киричук цит. праця С. 185)

В одне із таких «помешкань» на зимовий період з 2 листопада 1946 року перебрався Іван Керницький – «Крилатий». Криївка булла розрахована на трьох осіб. З «Крилатим» у схроні знаходилась дружина Анна, яка була зв'язковою і друкаркою.Третім був повстанець Кліщ Степан, 1922 року народження із Білого Каменя. Псевдо – «Сірко», він виконував функції охоронця.

      На кожний ідеологічно-пропагандиський більшовицький випад «Крилатий» готував контраргументований матеріал. Підготовлені пропагандиські речі друкувались на машинці.Вона  на час прибуття «Крилатого» у криївку була  уже там. Окрім друкованих,  готувались і рукописні варіанти під копірку. На машинці друкував сам «Крилатий», а з часом і Анна, коли освоїла техніку друкування. Були випадки, коли матеріалу до виходу  було багато, до роботи  долучався  і районний провідник Олещини, псевдо «Мазепа». Він же забезпечував папером та калькою.

         На допиті в Олеську 18.02.1947 рокуАнна, дружина «Крилатого», підтвердила, що за ніч перед виборами було надруковано 600 противиборчих листівок. (Архів СБ України у Львівській області, спава № 4614)  (Частину пропагандиських матеріалів «Крилатий» не втиг знищити при спробі  його затримання і вони були вилучені «спецами» Олеського МГБ). Підготовлені пропагандиські матеріали збирали зв'язкові, які періодично приходили з цією метою, їх розповсюджували на окрузі. Ці хлопці приносили також продукти харчування. Це були Лабунський (псевдо «Явір») і Баландюк (псевдо «Медвідь»). Останній раз вони заходили до схрону за два дні до наскоку на криївку емгебістів.

Вісімнадцятий день лютого мешканці криївки ропочали як звичайно: помились, поснідали і приступили до щоденних занять і обов'язків. Через якийсь час почулись знадвору звуки, які не характерні для зимового лісу. «Крилатий» зрозумів – добрались і до нього. Віддав відповідні розпорядження щодо зустрічі «гостей», а сам почав відбирати документи, які треба було знищити. Спробував палити…

18 лютого 1947 р., після завершення чекістсько-військової операції, її керівними учасниками був складений , як заведено, відповідний акт. Передаю його зміст у перекладі з російської в скороченому варіанті: «Олеським райвідділом МГБ 17.02 був розроблений план чекістсько- військової операції по ліквідації схрону, який знаходився у лісі західної околиці села «Гаваретча».(так у тексті – Т. Ш.). Отже, опричники із спецслужб уже наперед знали, де криївка «Крилатого» (Хтось продав?). Продовжую скорочений виклад  акту «Ліквідація відбулася наступним чином. 11.30 був оточений схрон, який був добре замаскований. Після виявлення схрону бандитам було запропоновано здатися, на що вони дали згоду. Першим із схрону вийшов бандит Кліщ Степан Кирилович, 1922 року народження із Білого Каменя Олеського району, псевдо «Сірко», другою вийшла жінка, яка назвалась Керницькою Анною Йосипівною, уродженкою села Підмонастирка (так у тексті – Т. Ш.) Бібрецького району, дружина бандита Кринецького ( так у тексті – Т. Ш. ) Івана Михайловича, по псевдоніму «Крилатий»…

Не дивлячись на ряд попереджувань та посилку його дружини в схрон, він не здався і почав палити документи, потім у схрон була  кинута граната   (димова – Т. Ш,). В результаті цього бандит був  поранений і застрілився. Вбитий бандит виявився уродженцем села Підмонастирян (так у тексті – Т. Ш.), який в ОУН займав пост політкерівника».

Операцію по знищеню криївки проводили за участю оперуповноваженого Олеського МГБ мол. лейтенанта Глушкова, ком. взводу 3-го спецбатальйону військ МГБ мол. лейтенанта Москаленка, сержанта Сердцева. У взводі Москаленка було 12 бійців.

В акті були зазначені трофеї:

1. Автомат руский і 60 штук патронів до нього(так у тексті – Т. Ш.)
2. Автомат німецький і 4 диски патронів.
3. Револьвер системи «Наган»  - 1
4. Пістолет «Вальтер» - 1
5. Пишуча машинка з малою кареткою – 1
6. «ОУН» література
7. Грошей в сумі 20844 крб. радянської валюти.

Майор Кудряшов, начальник Олдеського РВ  МГБ поставив резолюцію -  «верно».

… Відсутність достатньої кількості кисню не давала можливості «Крилатому» знищити вогнем документи. Він запропонував охорнцеві і дружині здатися, відкрити люк для доступу повітря. Обоє вийшли по черзі, «Крилатий» палив папери. Опери добре знали, хто в криївці, їм було дано завдання взятии його живим. Тому пропонували декілька разів здатися, посилали в криївку дружину, щоб вона вмовила чоловіка вийти. «Крилатий» попрощався з дружиною, а потім … пролунав постріл із «Вальтера». Провідник виконав присягу: «або загинеш у боротьбі…».

Затриманих Анну, дружину «Крилатого» і охоронця Кліща посадили на сани, туди ж  поклали тіло мертвого окружного референта «Крилатого». Дружина і чоловік їхали разом востаннє. Усіх відвезли до Олеська.

Минуло 70 років. Герої не вмирають, допоки живее про них пам'ять.

15.11.2017                                                                         Т. Шах,

                                                                                          член УВАН у Канаді

 

«Здобудеш Українську державу або загинеш у боротьбі за неї»

«Здобудеш Українську державу або загинеш у боротьбі за неї»
(До 115 річниці від дня народження Івана Габрусевича)
                                                                             „Кожна ідея мусить витримати пробу смерти…”.
                                                                                                                                              І. Малюца. 
                                                  З виступу на судовому процесі проти ОУН у Львові 1936 року.    
 

Іван Габрусевич був третьою дитиною у сім’ї священика Северина Габрусевича, який після закінчення Львівської семінарії 1892 р. одержав парафію у мальовничому селі Ольховець (сьогодні Вільхівець) недалеко від Бережан. У метричній книзі церкви св. Іоана Хрестителя у Вільхівці, яка зберігається у Бережанському РАЦСі, є запис про народження Івана,   зроблений рукою батька 20 вересня 1902 р.
У 1905 році сім’я Габрусевичів переїжджає у с. Годів на Зборівщині, де о. Северин одержує нову парафію.

Іван Франко, його друга наречена та її доля

Іван Франко, його друга наречена та її доля

(до 160 річчя від дня народження Ольги Білинської)

 Світлій пам‘яті онука Ігоря присвячую

          Тема Івана Франка, його творчих доробків, громадсько-політичних стежок і доріг, особистісних колізій завше актуалізується у час підготовки та проведення ювілеїв Великого Каменяра. Не винятком була і 160 річниця.

          12 червня 2016 р. група львівських науковців – франкознавців та артистів виїхала до невеликого села на теперішній Бузеччині – Чішок (у часи І. Франка – Цішок). Що ж спонукало Р. Горака (власне він був ідеологом та організатором такого творчого «десанту»), на той час директора літературно-меморіального музею у Львові, затіяти таку неординарну поїздку? Для самих чішчан ця подія стала великим святом. До львівських науковців та митців приєднались і творчі сили із райцентру. Захід удався на славу (див. «Воля народу» 23.06.2016 р., №26).