СПІВОЧА СЕНСАЦІЯ У ВІННІПЕЗІ 1926 РОКУ

Автор: Галина Кравчук, Вінніпеґ, Канада 

                                                                     Українська музика вразила західний світ своїм ентузіазмом, безпосеред- ністю і майже релігійною відданістю мистецтву (The Winnipeg Tribune)

 

Український національний хор під орудою всесвітньо відомого українського дириґента Олександра Кошиця припинив своє існування у1924 році. Зі слів самого Маестро, все почалося в Гавані (Куба) після спроби співаків страйкувати через неоплачені 10 днів концертів. Іншими причинами були непорозуміння та сутички між хористами, непристойна поведінка окремих співаків, постійні конфлікти з імпресаріо Максом Рабіновим, а також фальсифіковані, принизливі та провокаційні відомості в пресі (це робилося не без впливу русофілів і московської агентури) про хор, диригента і хористів тощо. Крім того, деякі співаки, заманені обіцянками добре оплачуваної роботи та мріями про славу, хотіли розпочинати свої кар’єри самостійно – без Рабінова і без Кошиця. Плачевним наслідком було те, що всі, включно з дириґентом, залишилися і без праці, і без грошей на прожиття…

Після цілого року безробіття Маестро підписав новий контракт з Рабіновим, директором заснованого ним Американського інституту оперного мистецтва (Stony Point, New York). Кошицеві було доручено набрати до Американського хору (The Stony Point Ensemble) співаків і підготувати їх до гастролей, які мали розпочатися у серпні 1925 року. Планувалося дати 100 концертів протягом 15 тижнів.Нелегкою була праця із зібраними поспіхом йне досвідченими у хоровому співі людьми, які не знали Кошиця та його манери дириґування. Великою перешкодою для нього була англійська мова. Незважаючи на це, він був задоволений тим, як посувалася робота з новим хором. Тішила його і можливість заробити грошей, щоб оплатити дорогу додому. В листі до Беневських, датованому 5 жовтня 1925 року, він зізнається: «Єдина надія, яка тримає мене живим і дає сили жити, це відвідати свою батьківщину перед смертю, побачити моїх дорогих друзів, мій коханий Київ, мою ріднуУкраїну...» (О. Кошиць. Листи до друга. 1904-1931. Київ, 1998. – С. 40-51). Більш того, він навіть планував придбати садибу в Богуславі (Київська область) разом із братом Федором (Лист від Федора, датований 24 жовтня 1925 р.//Архів Осередку української культури й освіти у Вінніпезі. 184 Alexander Ave, Winnipeg, MB, Canada).

СТОЛІТТЯ ТОМУ – СЕНСАЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО ХОРУ ПІД ОРУДОЮ ОЛЕКСАНДРА КОШИЦЯ У ВІННІПЕЗІ

     Автор: Галина Кравчук.Вінніпеґ, Канада                                                                                                                   

«Я був наче у сні... раював від думки, що на мою долю випала честь показати світові душу нашого народу...». Такими зворушливими словами всесвітньо визнаний Маестро Олександр Кошиць передає почуття безмежної гордості за рідну народну пісню, яка у майстерному виконанні Української Республіканської Капели (пізніша назва – Український національний хор) під його орудою стала потужною зброєю у боротьбі за незалежність молодої Української Народної Республіки (УНР) на міжнародній арені.  

Капела була створена в 1919 році з ініціативи Голови Директорії УНР Симона Петлюри, який добре знався у мистецтві й розумів його вплив на публіку, з метою пропаганди у країнах Європи української культури та щоб переконати європейську спільноту, що Україна та її народ має право на окреме від московії культурне й політичне існування. Проект Петлюри, до виконання якого були приєднані закордонні представництва УНР, дійсно виявився «прикладом однієї з найкращих пропагандистських акцій».

МАЕСТРО КОШИЦЬ, О. АНДРІЙ ТРУХ ТА БЕЗСМЕРТНА «ЧЕРВОНА КАЛИНА» Aвтор: Галина Кравчук, Вінніпеґ, Канада

Машерують Стрільці Січовії у кривавий тан,                  Визволяти наших українців з московських кайдан...

Від 24 лютого 2022 року, відколи московська орда знову віроломно напала на мирні села та міста України, пісня «Ой у лузі червона калина...», одна з перших стрілецьких пісень, яка бере свій початок ще від часів козацтва, набула популярності не лише в Україні, а й у всьому світі. Пісня завжди була могутньою зброєю українців у боротьбі з віковічними ворогами і продовжує бути такою й сьогодні, у ХХІ столітті. Після поразки визвольних змагань «Червона калина» із колишніми вояками легіону Українських Січових Стрільців (УСС) знайшла й дорогу за океан. 

У 1933 році за океан виїхав і колишній стрілець легіону УСС, ієромонах Чину Святого Василія Великого (ЧСВВ) Андрій Григорій Трух, автор останніх трьох строф пісні «Ой у лузі червона калина...» (детальніше про пісню та її творців можна дізнатися за посиланням: «ЦВІТ ЛЮБОВИ ДО ВКРАЇНИ, ЦВІТ “ЧЕРВОНИЙ”, “ЦВІТ КАЛИНИ”...»: http://stattitablohy.blogspot.com/2024/02/blog-post.html, а також у газеті Гомін України. № 10, 12 березня 2024). 

Заокеанські українці зберегли для нащадків і для нашої історії не лише пам’ять і творчу спадщину о. Андрія Труха. У несприятливих умовах воєнного часу, незважаючи на розбіжність поглядів та інші труднощі, вони доклали всіх зусиль для того, щоб записати українські пісні на платівки. Запис було здійснено за порадою і за сприяння українського бізнесмена Мирона Сурмача, власника української книгарні «Сурма» у Нью-Йорку, яку вважали «неофіційним центром українців», і також завдяки маестро Олександру Кошицю,  який свого часу часто відвідував цю книгарню.  

У той час, коли було надзвичайно важко знайти співаків, Кошицeві з великими труднощами вдалося зібрати хор, записати 27 українських народних пісень, і цим, на його думку, «спасти від загибелі», хоч «одну краплину безодні цілого океану нашої пісні». 10 платівок українських пісень було записано у фірмі Сонарт, менеджером якої був Іван Марсіч – Sonart Record Corporation; Product Manager – John Marsich (М. Сурмач. Історія моєї «Сурми»: Спогади книгаря. Н-Йорк: Сурма, 1982. – С. 85-87).

Серед записаних – легендарна стрілецька пісня «Ой у лузі червона калина...» (Ukraine We Will Free) у майстерній обробці Кошиця для чоловічого хору. Додавши цьому твору поліфонічного звучання, він і довершив музичну основу автора мелодії Степана Чарнецького. На платівці не вказані імена авторів слів та музики, лише напис – патріотична пісня. Відомо, що цю пісню маестро виконував ще під час подорожі з Українською Республіканською Капелою країнами Європи (ДИНАМІКА СВІТОВОГО ІНФОРМАЦІЙНОГО ПОЛЯ У ДОЛЕНОСНІ МИТТЄВОСТІ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ УНІВЕРСУМ ДІЇ НАЦІОНАЛЬНИХ ПІСЕННИХ БРЕНДІВ: http://conference.nbuv.gov.ua/report/view/id/1595).  

Оцифрований аудіозапис пісні «Ой у лузі червона калина...» є у вільному доступі за посиланням:  Ukraine We Will Free: 

   

Платівка із записом пісні  «Ой у лузі червона калина…» – Ukraine We Will Free.

Вслухаючись у мелодію та слова забороненої десятиліттями пісні, тремтить не лише українське серце. Вона звучить як джерело віри, як пульс миру, який чути на всій планеті. Вона хвилює і зігріває душі тих, кому вона вже знайома, і тих, хто почув її вперше. 

Американська серія платівок українських пісень, у якій «зафіксовано зразки майже всіх родів нашої пісні», вийшла у 1944 році під назвою Hear, Ukraine sing – «Слухай! Україна співає». 

При кінці 1940-х років, уже після смерті Олександра Кошиця, фірма Сонарт перевидала серію українських пісень під тією ж назвою. Послухати весь альбом, і «Червону калину», можна також у YouTube за посиланням: Hear, Ukraine sing: Rus'-Ukrainian 33 1/3 rpm recordings, late 1940s. SONART 131. Hear Ukraine Sing–Alexander Koshetz:  https://youtu.be/wtgq_SEfoVQ?si=Ip-dz7NEi1eswfQ7

Важливо відзначити, що перший аудіозапис пісні «Ой у лузі...» за океаном було здійснено у 1925 році Михайлом Зазуляком, українським артистом нью-йоркського оперного театру «Метрополітен-опера». Пісня у виконанні М. Зозуляка доступна у YouTube (Ой у лузі червона калина. Запис 1925 року (перший запис). Гімн Українських січових стрільців та УПА:  https://youtu.be/UFYSUtJ4gV0?si=dVdOQEGfLBWBFa0d.

Хоч життєві дороги світлої памяті Олександра Кошиця та о. Андрія Труха ніколи не перетнулися, але остання земна адреса, де вони знайшли вічний спокій, дивовижно їх обох прихистила на сусідніх цвинтарях неподалік канадського міста Вінніпеґ. 

В’їзд на цвинтар Пресвятої Родини (Holy Family Cemetery, 4355 Main St., West St. Paul, MB) та могила о. Андрія Григорія Труха, ЧСВВ (фотознімки автора).

Загальний вигляд склепу (мавзолею) на цвинтарі Ґлен Іден (Glen Eden Memorial Gardens, 4477 Main St, West St. Paul, MB) та стела, у якій захоронена труна з тілом Олександра Кошиця (фотознімки автора).  

                                           Галина Кравчук. Вінніпеґ, Канада 

«ЦВІТ ЛЮБОВИ ДО ВКРАЇНИ, ЦВІТ “ЧЕРВОНИЙ”, “ЦВІТ КАЛИНИ”...» Aвтор: Галина Кравчук, Вінніпеґ, Канада

«ЦВІТ ЛЮБОВИ ДО ВКРАЇНИ, ЦВІТ “ЧЕРВОНИЙ”, “ЦВІТ КАЛИНИ”...» 

 До 130-річчя від дня народження о. Андрія Григорія Труха 

Отець Андрій Григорій Трух, ЧСВВ (фотознімок із оцифрованих архівів Української католицької церкви Св. Миколая у Вінніпезі - переслано парохом церкви о. Захарієм Швалюком, ЧСВВ). Неподалік канадського міста Вінніпеґ, на цвинтарі Пресвятої Родини, покоїться прах ієромонаха Чину Святого Василія Великого (ЧСВВ) Андрія Григорія Труха. Ієрм. Андрій Григорій Трух є не лише автором чотиритомника «Життя Святих», книг «Марія. Життя Пресвятої Богородиці», «Світила Християнського Сходу», «Українська мова. Граматика української літературної мови» тощо, а й співавтором популярної сьогодні пісні «Ой у лузі червона калина...»

Його філософські роздуми, проза й поезії друкувалися в заокеанських газетах і журналах, а протягом 1943-1946 років він був редактором католицького часопису «Світло», який видавали оо. Василіяни у Канаді. На сторінках цього часопису о. Трух залишив свої спомини «На фронті. Спомини з власного життя», з яких читач дізнається, що його родове коріння лежить у галицькому селі Гірне Стрийського повіту. Після закінчення Стрийської гімназії молодий Григорій Трух, «почувши у своїй душі Божий поклик до духовного стану», мріяв стати священиком, присвятити своє життя вихованню молоді. Але його мрії були розчавлені подіями 1914 року. Двадцятирічний юнак зголосився до сформованого у Львові – з дозволу австрійського уряду – легіону Українських Січових Стрільців (УСС – українська військова частина у складі австро-угорської армії), з яким «вирушив ... у кривавий тан», але не в обороні габсбурзької монархії, а щоб «визволяти братів-Українців з московських кайдан…». 

Ви не Амазон, а ми не полігон

 МИХАЙЛО ТКАЧ

журналіст УП

ЧЕТВЕР, 13 ЛИПНЯ 2023, 18:40

Після заяви міністра оборони Великої Британії Бена Воллеса "Ми не Amazon" про те, що українці мають бути більш вдячними за допомогу, в повітрі зависло дуже багато акцентів, які варто розставити саме зараз. Коли Україна перебуває на ключовому етапі війни за існування. 

І я вважаю, що я, як один з мільйонів українців, які в будь-який момент можуть загинути під час цієї війни, маю на це право. 

Передусім варто зауважити для наших західних партнерів, що вдячних українців з кожним днем стає все менше. Бо вдячні українці гинуть. Щодня. Насамперед на полі бою. І мене не полишають роздуми про те, що хтось цілком відповідальний за гарантії і безпеку і досі рахує умовні ризики в той час, як українці рахують реальні життя сотнями, тисячами та десятками тисяч. 

За що цей бій, пане міністре? 

Армія дизайнерів реалізує волонтерські проєкти на підтримку України

Дизайнери створили хаб на підтримку України 

Армія дизайнерів реалізує волонтерські проєкти на підтримку України 

Не словом, а візуалом: як армія дизайнерів допомагає волонтерським проєктам

Дизайнери створили хаб на підтримку волонтерських проєктів 

Увесь світ побачив, що сила українців в єдності та надзвичайній можливості консолідуватися в кризові часи. За даними Forbes 48% українських підприємств продовжують працювати в умовах війни. Ще 12% планують відновити роботу найближчим часом. 6% опитаних підприємців уже змінили фокус свого бізнесу, а 19% планують перекваліфікуватися відповідно до потреб воєнного часу. 

Креативна індустрія також не залишилася осторонь, активно включившись у боротьбу на своєму фронті. Так, команда дизайн-агенції «Happy» спільно з вітчизняним діджитал- ком'юніті та за підтримкою платформ-партнерів «Projector» та «CASES» створила хаб дизайнерів UDDU, цілями якого є: 

Галина Кравчук. «У ЧУЖІЙ ДАЛЕКІЙ СТОРОНІ...»

Враження історика Тараса Шаха про книгуканадської дослідниці, уродженки с. Чішки Галини Кравчук «У чужій, далекій стороні...», яка в даний час проживає у м. Вінніпеґ. Книга була випущена кафедрою історії світового українства Київського національного університету ім. Тараса Шевченка у серії «Творча спадщина української діаспори»(Вишгород: ПП Сргійчук M. I., 2021). Пропонована історико-документальна розвідка базована на історичних фактах, архівних матеріалах, спогадах перших поселенців і відтворює історію переселення українців до Манітоби, першої провінції у канадських необжитих преріях. Передмову до книги написав доктор історичних наук, завідувач кафедрою історії світового українства Київського національного університету ім. Т. Шевченка, доктор історичних наук, професор Володимир Сергійчук. Автором післямови є заслужена журналістка України, переможець ряду міжнародних та національних телефестивалів, голова Спілки журналістів Київського державного телебаченн Галина Устенко-Гайдай.

 

 

ГОРТАЮЧИ КНИГУ…

Читаючи, ознайомлюючись із змістом доробку Галини Кравчук «У чужій, далекій стороні...», я одержав величезну цікавість нової інформації, яку «переварити» за одне читання було емоційно неможливо. Що не сторінка, то новизна про тихнаших перших русинів – галичан, які приїхали у зовсім чужий, як виявилось, ще й жорстокий світ. Він, той світ, забирав сили, здоров’я, дітей. Вони терпіли, терпіли, терпіли і освоювали канадські неужитки. Із боліт робили пасовища і поля. Терпілиморальні знущання від чужинців і своїх, від держави і сусідів. Все це міг витримати хіба галицький русин, який поступово, долаючи нелюдські труднощі, і з вірою в Бога, завойовував добре ім’я українця. Авторка висвітлила велику роль церкви у формуванні і громадянина Канади, і патріота-українця. Хижий оскал москвофільства завдав і завдає непорозумінь між братами як в Україні, так і на населеннях.

Підписуюсь під кожним рядком післямови Галини Устенко-Гайдай, яка подає об’єктивну оцінку значення праці «У чужій далекій стороні...» для пізнання українського сліду в історії освоєння їх у плодоносні ниви і окультурені пасовища,формування фермерства як невід’ємного соціально-економічного канадійського феномену. І на цій дорозі творення є і українські пам’ятники, але й українські цвинтарі.

Не можу оминути і не наголосити, що подана інформація про український слід у формуванні багатоликої Канади є значним і ці висновки підкріплені чисельною вагомою документальною базою. Це результат багатолітньої дослідницької праці авторки у інформаційному просторі Північної Америки.

Окремими рядками велика і щира подяка шановній п. Галині Кравчук, чішецькій патріотці за безцінні відомості про чішчан, які з біллю у серці залишали рідну землю і без надії на повернення. Але вони повернулись до нинішніх жителів і села і вихідців із нього завдяки авторці «У чужій далекій стороні...». Дуже вдячний за таку роботу, яка дуже потрібна і дуже мене тішить.

ТАРАС ШАХ, заслужений вчитель України,            член УВАН у Канаді.

 

2