А потім пролунав постріл…

А потім пролунав постріл…

(До 70-ти річчя з дня загибелі Івана Керницького – «Крилатого»)

Ні кулі, ні гранати…

Зломити не змогли сталеву волю.

За свій народ, за нашу кращу долю

Пішли вони дорогою війни.

о. Ю. Ільків

        

      Галицько-Волинська частина України, навчена гірким досвідом 1939-1941 рр., готуючись, після Сталінградської поразки вермахту, зустріти новий прихід радвлади, тепер уже організовувалась мілітарно.  Восени 1942 р. формується УПА. Політичне керівництво рухом Опору в 1942-1944 рр. здійснювала ОУН, уже з позицій демократичного націоналізму в усіх питаннях суспільного життя. Це зробило можливим утворити в  рядах УПА  військові різнонаціональні вкраплення на фундаменті антибільшовизму.

В 10-х числах липня 1944 року війська 1-го українського фронту радянської армії прорвали оборону групи німецьких армій «Північ» і швидкими темпами ринули вперед, на Львів. Спроба німецького командування запинити більшовицький наступ під Бродами, не мала успіху. У так званому «Бродівському котлі» загинуло багато українців, які у формі вермахту, зброї СС намагалися зупинити, дати відсіч ворогові, що ніс Україні, особливо її Галицько-Волинській частині, ті пекельні жахи, які вона уже бачила наприкінці червня – початку липня 1941 року. Не вдалося. Частина вцілілих вояків дивізії «СС Галичина»  проривалась на захід, інша – в ліси, до УПА.

Із наближення фронту керівництво ОУН – УПА в особі генерала Т. Чупринки та його штабу, дало команду повстанським формуванням з якнайменшими жертвами рейдуючою тактикою просочуватись крізь фронт, щоб   опинитись у більшовицькому тилу для продовження боротьби, тепер уже із новим ворогом – комуно-сталінським.

 Для координації проти більшовицької боротьби було вирішено створити УГВР – Українську Головну Визвольну Раду, передпарламент. Де факто це сталося 11-15 липня 1944 р. Біля с. Недільна Самбірського району, тоді Дрогобицької області. Відбувся установчий збір. Із 20 членів-засновників УГВР членами ОУН (б), або УПА були 11. Всі інші створювали тло загальноукраїнської партійної єдності. Президентом  організації став К. Осьмак. Виконавчий орган УГВР, Генеральний секретаріат, очолив Р. Шухевич. ОУН (м) відмовилась від участі в творенні УГВР. ( Ю. Киричук. Український Національний рух 40-50 років ХХ ст.: ідеологія та практики. Добра справа. Львів, 2003, С. 166-167)

На кінець жовтня 1944 р. усі етнічні українські землі опинились в обіймах держави під назвою СССР.

В період німецької окупації склалась певна адміністративно - територіальна структура українського визвольного руху, яка ґрунтувалась на визначеній вертикалі: ланка – станиця – кущ – підрайон – район – повіт – округа. Ці структури підпорядковувались зверхникам: область, край, Провід ОУН. У боротьбі з новим ворогом, більш напористим,  підступним, хитрим, жорстоким, дволиким, у відповідній мірі видозмінювалась структура ланок визвольного руху.

Так наприкінці 1944 року змінилась структура ОУН, були усунені проміжні ланки, розформовані повітові проводи, утворено надрайонні. Структура керівництва проводів ОУН по всій вертикалі була однаковою. Провід складався з провідника, заступника провідника та референтів: військового, служби безпеки (СБ), пропаганди, господарки, зв’язку та ін. Впродож боротьби і ця структура також зазнавала змін у залежності від політичної та оперативної обстановки, конкретних завдань, рельєфу місцевості, наявності озброєння, кадрів тощо.

Для нанесення вирішального удару по УПА зимою 1944-1945 рр. радянсько-партійні органи УРСР спланували і провели військово-чекістську операцію по блокаді виявлених місць розташування повстанських відділів . «Червона мітла», так охрестили галичани цю операцію, завдала відчутного удару по національно-визвольній армії та підпіллю ОУН.  За радянськими офіційними даними впродовж 10-31 січня 1945 р. На теренах Львівщини вбито 771 і захоплено в полон 4732 повстанці. З повинною до органів радвлади зголосилось  4335 осіб (за:                 М. Романюк. Золочівська округа ОУН у національно-визвольному русі 1937-1953. Львів, 203 с. С. 197).

Натиск на визвольні структури набирав обертів. На початок весни 1946 р. радянській владі спільними зусиллями війсь НКВС, НКДБ, регулярних частин червоної армії, винищувальних батальйонів, контррозвідки, сексотів вдалося встановити тотальний контроль за кожним районом. Там були розміщені гарнізони НКВС та регулярної армії.

Весною 1946 р. провід ОУН приймає рішення про перехід УПА від форм переважно військової боротьби до підпільно- конспіративних дій. Такі кроки передбачали зміну тактики операцій – від участі більших мілітарних одиниць (курінь, сотня) до невеликих, але мобільних  груп (боївок). Мета – збереження власних сил для боротьби, що тривала. Несподівані удари із засідок, раптові наскоки на об'єкти ворога, проведення диверсій, нищення комунікацій, індивідуальний террор – далеко не повний перелік тактичних кроків боївок УПА та підпільників. Такі дії мали на меті тримати у постійному напруженні органи влади, силові структури, посіпак-посібників і зривати чи уповільнювати заходи по запровадженню радянських стандартів політично-ідеологічного, культурного та господарського життя, особливо на етапі підготовки і проведення виборів до Верховної радиСРСР 10 лютого 1946 р., Верховної ради УРСР 9 лютого 1947 р. та місцевих Рад у грудні 1947 – січні 1948 рр.

Під час «зимової блокади» 1945 року загинула частина членів проводів різних рівнів. Необхідно було провести  заміщення кадрів.

Одним із очільних учасників руху Опору на теренах Львівщини, зокрема Бібреччини, був Іван Керницький, 1921 року народження. Псевдо - «Крилатий».

У визвольну боротьбу він включився ще у 1940 році. Повноправним членом ОУН став після складання присяги на могилі відомого борця за волю України, сотника УГА, команданта УВО та керівника крайової екзекутиви на ЗУЗ Юліана Головінського (його могила на цвинтарі у с. Великі Глібович біля Бібрки).

 Людину непересічних здібностей, Івана Керницького, в скорім часі висувають на одного з очільників руху Опору на Бібреччині, звідки він родом (с. Підмонастир Бобрецького повіту). У 1942 році він стає районним провідником ОУН, у1943 році «Крилатого» призначають організаційним референтом повіту до якого входили Бібрський , Рогатинський і Ходорівський адміністративні райони. У 1944 році керівництво ОУН доручає йому очолити повітовий провід.

У складних умовах боротьби, яка постійно загострюється, важливу роль відігравала ідеологічна служба ОУН. Робота структури була спрямована на роз’яснення мети боротьби ОУН – УПА, особливості моменту, методів підступу ворога та  місцевих запроданців, показ радянсько-більшовицької брехні, виготовлення і розповсюдження підпільної літератури, ви шкільна робота,  проведення мітингів, підготовки пропагандистів для роз’яснення ідей  українського визвольного Руху тощо.

На початку   1946 року керівництво ОУН скеровує «Крилатого» у Золочівську округу керівником пропаганди, вага якої зростала у змінених умовах боротьби.

На той час до Золочівської територіальної округи ОУН належали адміністративні райони: Золочівський, Глинянський, Бродівський, Олеський, Підкамінський, Пониковецький. Референт мав у своєму розпорядженні певний  штат підлеглих, які курували напрямками ідеологічної роботи ( осередки, їх склад  розбудовувались  в міру потреби).

У 1946, 1947 роках, як зазначалось вище, радянське керівництво вирішило провести вибори до рад  усіх рівнів – Верховної СРСР, УРСР та місцевих . Для західних областей України цим виборам надавали особливе значення. З одного боку вони мали засвідчити легітимність обраних владних структур, показати безповоротність  змін, підтримку «блоку комуністів та безпартійних» (відсоток підтримки був відомий наперед – 99 та ще якісь там соті процента). Що, що, а більшовицька виборна технологія діяла безвідмовно) .

Отже, референтури пропаганди на цьому етапі, поряд з іншими завданнями, мали багато роботи по проведенню роз’яснювальної роботи серед галичан, особливо селян, щодо очікуваних виборів: усне роз’яснення моменту і перспективи, контрпропаганда на основі показу більшовицької лжедемократії, виготовлення і розповсюдження летючок на актуальні теми дня, різноманітної націоналістичної літератури, звернень проводу ОУН, УГВР до українців, солдат радянської армії різних національностей, пригнічених більшовиками, до народів світу та їх урядів, тощо.

15 січня 1945 року ЦК КП(б)У прийняв спеціальну постанову «Про посилення боротьби з українсько-німецькими націоналістами в західних областях України». В цьому дусі на початку січня 1945 р. заступник голови РНК і нарком закордонних справ УРСР Д. Мануільський, виступаючи, на з’їзді вчителів західних областей, закликав їх  активніше боротись з оунівським підпіллям і словом, і прикладом. Цей виступ був надрукований у львівській пресі. Організовувались районні газети, які рупором більшовицької «правди» поливали помиями борців за самостійну Україну. Після січневої партпостанови у західні області відрядили багатьох відомих  діячів української культури для проведення антибандерівської пропаганди. У Перемишлянський район Львівської області, наприклад, прибули М. Рильський, В. Сосюра, О. Вишня та ін. Цим агітаторам було доручено паплюжити на чім світ стоїть «запроданців українського народу», загнаних у «самостійні дірки», посібників імперіалізму тощо.

На всі ці більшовицькі  ідеологічно-пропагандиські стрілки треба було оперативно і вміло реагувати контраргументами.

Ще літом 1946 року  була завчасу приготовлена криївка для очільника Золочівської референтури пропаганди між селами Долішня і Горішня Гавареччина, недалеко с. Білого Каменя, на той час Олеського району. Головна команда УПА та провід ОУН в умовах зміненої тактики боротьби  приділяли величезну увагу будівництву замаскованих сховищ для своїх людей – бункерів і криївок. Різниця між ними полягала в тому, що бункери давали змогу активної оборони, а криївки були здатні лише на пасивну відсіч. Влаштування бункерів і криївок перетворилось в ОУН – УПА у спавжнє мистецтво. Будівельники прекрасно розуміли, що ціна помилки є одна – людське життя. Бункери і криївки розташовувались у лісі, полі, хатах, коморах, криницях, цвинтарях, під піччю, гноївками, вбиральнями і т. д. (Юрій Киричук цит. праця С. 185)

В одне із таких «помешкань» на зимовий період з 2 листопада 1946 року перебрався Іван Керницький – «Крилатий». Криївка булла розрахована на трьох осіб. З «Крилатим» у схроні знаходилась дружина Анна, яка була зв'язковою і друкаркою.Третім був повстанець Кліщ Степан, 1922 року народження із Білого Каменя. Псевдо – «Сірко», він виконував функції охоронця.

      На кожний ідеологічно-пропагандиський більшовицький випад «Крилатий» готував контраргументований матеріал. Підготовлені пропагандиські речі друкувались на машинці.Вона  на час прибуття «Крилатого» у криївку була  уже там. Окрім друкованих,  готувались і рукописні варіанти під копірку. На машинці друкував сам «Крилатий», а з часом і Анна, коли освоїла техніку друкування. Були випадки, коли матеріалу до виходу  було багато, до роботи  долучався  і районний провідник Олещини, псевдо «Мазепа». Він же забезпечував папером та калькою.

         На допиті в Олеську 18.02.1947 рокуАнна, дружина «Крилатого», підтвердила, що за ніч перед виборами було надруковано 600 противиборчих листівок. (Архів СБ України у Львівській області, спава № 4614)  (Частину пропагандиських матеріалів «Крилатий» не втиг знищити при спробі  його затримання і вони були вилучені «спецами» Олеського МГБ). Підготовлені пропагандиські матеріали збирали зв'язкові, які періодично приходили з цією метою, їх розповсюджували на окрузі. Ці хлопці приносили також продукти харчування. Це були Лабунський (псевдо «Явір») і Баландюк (псевдо «Медвідь»). Останній раз вони заходили до схрону за два дні до наскоку на криївку емгебістів.

Вісімнадцятий день лютого мешканці криївки ропочали як звичайно: помились, поснідали і приступили до щоденних занять і обов'язків. Через якийсь час почулись знадвору звуки, які не характерні для зимового лісу. «Крилатий» зрозумів – добрались і до нього. Віддав відповідні розпорядження щодо зустрічі «гостей», а сам почав відбирати документи, які треба було знищити. Спробував палити…

18 лютого 1947 р., після завершення чекістсько-військової операції, її керівними учасниками був складений , як заведено, відповідний акт. Передаю його зміст у перекладі з російської в скороченому варіанті: «Олеським райвідділом МГБ 17.02 був розроблений план чекістсько- військової операції по ліквідації схрону, який знаходився у лісі західної околиці села «Гаваретча».(так у тексті – Т. Ш.). Отже, опричники із спецслужб уже наперед знали, де криївка «Крилатого» (Хтось продав?). Продовжую скорочений виклад  акту «Ліквідація відбулася наступним чином. 11.30 був оточений схрон, який був добре замаскований. Після виявлення схрону бандитам було запропоновано здатися, на що вони дали згоду. Першим із схрону вийшов бандит Кліщ Степан Кирилович, 1922 року народження із Білого Каменя Олеського району, псевдо «Сірко», другою вийшла жінка, яка назвалась Керницькою Анною Йосипівною, уродженкою села Підмонастирка (так у тексті – Т. Ш.) Бібрецького району, дружина бандита Кринецького ( так у тексті – Т. Ш. ) Івана Михайловича, по псевдоніму «Крилатий»…

Не дивлячись на ряд попереджувань та посилку його дружини в схрон, він не здався і почав палити документи, потім у схрон була  кинута граната   (димова – Т. Ш,). В результаті цього бандит був  поранений і застрілився. Вбитий бандит виявився уродженцем села Підмонастирян (так у тексті – Т. Ш.), який в ОУН займав пост політкерівника».

Операцію по знищеню криївки проводили за участю оперуповноваженого Олеського МГБ мол. лейтенанта Глушкова, ком. взводу 3-го спецбатальйону військ МГБ мол. лейтенанта Москаленка, сержанта Сердцева. У взводі Москаленка було 12 бійців.

В акті були зазначені трофеї:

1. Автомат руский і 60 штук патронів до нього(так у тексті – Т. Ш.)
2. Автомат німецький і 4 диски патронів.
3. Револьвер системи «Наган»  - 1
4. Пістолет «Вальтер» - 1
5. Пишуча машинка з малою кареткою – 1
6. «ОУН» література
7. Грошей в сумі 20844 крб. радянської валюти.

Майор Кудряшов, начальник Олдеського РВ  МГБ поставив резолюцію -  «верно».

… Відсутність достатньої кількості кисню не давала можливості «Крилатому» знищити вогнем документи. Він запропонував охорнцеві і дружині здатися, відкрити люк для доступу повітря. Обоє вийшли по черзі, «Крилатий» палив папери. Опери добре знали, хто в криївці, їм було дано завдання взятии його живим. Тому пропонували декілька разів здатися, посилали в криївку дружину, щоб вона вмовила чоловіка вийти. «Крилатий» попрощався з дружиною, а потім … пролунав постріл із «Вальтера». Провідник виконав присягу: «або загинеш у боротьбі…».

Затриманих Анну, дружину «Крилатого» і охоронця Кліща посадили на сани, туди ж  поклали тіло мертвого окружного референта «Крилатого». Дружина і чоловік їхали разом востаннє. Усіх відвезли до Олеська.

Минуло 70 років. Герої не вмирають, допоки живее про них пам'ять.

15.11.2017                                                                         Т. Шах,

                                                                                          член УВАН у Канаді

 

«Здобудеш Українську державу або загинеш у боротьбі за неї»

«Здобудеш Українську державу або загинеш у боротьбі за неї»
(До 115 річниці від дня народження Івана Габрусевича)
                                                                             „Кожна ідея мусить витримати пробу смерти…”.
                                                                                                                                              І. Малюца. 
                                                  З виступу на судовому процесі проти ОУН у Львові 1936 року.    
 

Іван Габрусевич був третьою дитиною у сім’ї священика Северина Габрусевича, який після закінчення Львівської семінарії 1892 р. одержав парафію у мальовничому селі Ольховець (сьогодні Вільхівець) недалеко від Бережан. У метричній книзі церкви св. Іоана Хрестителя у Вільхівці, яка зберігається у Бережанському РАЦСі, є запис про народження Івана,   зроблений рукою батька 20 вересня 1902 р.
У 1905 році сім’я Габрусевичів переїжджає у с. Годів на Зборівщині, де о. Северин одержує нову парафію.

Іван Франко, його друга наречена та її доля

Іван Франко, його друга наречена та її доля

(до 160 річчя від дня народження Ольги Білинської)

 Світлій пам‘яті онука Ігоря присвячую

          Тема Івана Франка, його творчих доробків, громадсько-політичних стежок і доріг, особистісних колізій завше актуалізується у час підготовки та проведення ювілеїв Великого Каменяра. Не винятком була і 160 річниця.

          12 червня 2016 р. група львівських науковців – франкознавців та артистів виїхала до невеликого села на теперішній Бузеччині – Чішок (у часи І. Франка – Цішок). Що ж спонукало Р. Горака (власне він був ідеологом та організатором такого творчого «десанту»), на той час директора літературно-меморіального музею у Львові, затіяти таку неординарну поїздку? Для самих чішчан ця подія стала великим святом. До львівських науковців та митців приєднались і творчі сили із райцентру. Захід удався на славу (див. «Воля народу» 23.06.2016 р., №26).

         

«За тебе гину… Україно мила…»

Герої не вмирають!

Тарас Шах

«За тебе гину… Україно мила…»

 (До 110 річниці з дня народження Гриця Пісецького)

Світлій пам'яті онука Ігоря присвячую

З кожним новим поколінням віддаляються у часі події тих героїчних і трагічних 30-х рр. ХХ століття. Героїчних, бо поборені мілітарно у визвольних змаганнях  1918-1920 рр., українські патріоти  не змирились із втратою державності і продовжували боротьбу. Свідченням того є утворення вже у 1920 році Української військової організації (УВО) та конкретні кроки діяльності, які відповідали її назві. УВО існувала в умовах підпілля – націоналісти не визнали ні польської, ні радянської окупації. Головний фронт боротьби розгортався на теренах Східної Галичини, яку окупанти називали Малопольщею (Креси всходні).

Образки зі щоденника

                                                            

                                                                            Мово рідна, слово рідне...

Володимир Дідула

Образки зі щоденника

На подвір’ї одного підприємства побачив горобину – гарна, як налита молодиця, прибрана, обвішана густими кетягами, які вже запаленілися (на дворі червень).

Ловлю себе на думці: колись, розпочинаючи журналістську кар’єру, боявбися ужити  слово “паленіти”, бо воно видавалося тоді мені сільським, застарілим і взагалі, старався викидати їх з текстів і пам’яті, як непотрібні речі, а ними послуговувалися наші баби-діди, односельці. Тепер же відшукую їх у закапелках пям’яті, як дорогоцінні перли, обтираю від пороху забуття й зневаги і ласкаво запрошую до своїх текстів, як поважних гостей, вставляю як прикраси...

До дієслова червоніти у нашій багатющій мові можна поставити синоніми: паленіти, красніти, багряніти, рум’яніти, рожевіти, займатися, запалюватися, зашарітися... Такі слова збагачують мову письменника, журналіста, філолога, додають письму вишуканості, витонченості, філігранності, демонструють різні відтінки і мови, і змісту.    

Володимир Дідула, український журналіст, художник, письменник, член національної спілки журналістів та письменників України, головний редактор часопису Золочівської районної ради “Народне слово”

Діти Івана Франка: Тарас – бібрський слід

Діти Івана Франка: Тарас – бібрський слід

(До 160 річниці з дня народження Великого Каменяра)

Пам’яті онука Ігоря присвячую.

Серед чотирьох дітей Івана Франка та Ольги Хоружинської (Франко) Тарас був другою дитиною і другим сином (після Андрія). Народився він у Львові 09.03.1889 року якраз на святого Тарасія (за православним календарем). Цей факт і став вирішальним при виборі імені новонародженому хлопчикові. Тим більше, що в цей період галичани уже тривалий час вшановували пам’ять свого геніального сина Тараса Шевченка. Даючи дитині ім’я Тараса, Іван Франко хотів цим підкреслити єдність українців як народу, розділеного кордоном імперій (В Галичині ім’я Тарас для хлопчиків ще не практикувалось).
Хрестили сина Франки у православній церкві святого Георгія, а мешкали вони тоді на вулиці Зиблікевича під №10.

Внуки Івана-Франка: бібрський слід

До 160 річниці з дня народження Великого Каменяра

                                                                        Світлій пам’яті онука Ігоря присвячую

1914 рік приніс велику біду народам, насамперед Європи  на фронтах Великої війни гинули люди, ідеали, цінності, надії. У такій тяжкій атмосфері воєнних баталій чи не найбільше дісталось Галичині та галицьким українцям  – був ворог зовнішній, був і внутрішній. Із галицьких русинів-українців хотіли зробити офірних цапів, винних у поразках австро-угорських військ. Про підлих «русінуф» польські шовіністичні кола нашіптували перестарілому Францу-Йосифу, імператорові, а вони русини,  гинули на фронтах в армійських одностроях, гинули і в цивільному, в Талергофі.

У такій надтяжкій атмосфері, створеній війною, Іван Франко у своєму помешканні у Львові на Понінського, 4, переносив і свій фізичний біль, і біль народу.

Він залишився сам. Сини Тарас і Петро на фронті, дружина  Ольга  в лікарні, дочка Анна в Києві (виїхала до родичів якраз перед початком війни). Безпомічний, із паралізованими руками і тягарем на душі, спостерігає за недолею народу. Не губить надії на краще.

Російська окупація Львова закінчилася звільненням міста австрійськими військами 22 червня 1915 року. Франко жде вістей від синів. У чеканні й муках фізичних, моральних і духовних минають дні за днями, міняються пори року. Тяжко перенісши зиму 1915-1916 рр., Іван Франко, син Якова, з надією чекає весни. Десь там глибоко в душі сподівається. Але… 28 травня 1916 року люди, що опікувалися хворим поетом, о 16⁰⁰ зупинили настінного годинника. Не стало Великого українця.

Поховали його на Личакові у чужому гробівці. На похороні дітей не було, їх не пустила війна (син Петро прибув із запізненням).

Так склалася доля, що Іван Франко у свої 60 років не дочекався внуків, вони прийшли на світ Божий уже після смерті дідуся. Першим  онуком Івана Франка був син Анни Тарас. Дочка Анна, перебуваючи на Великій Україні, одружилась у 1919 році з лікарем Петром Ключком, і Тарасик, який народився в 1920 – му, був їхнім первістком.

Через два роки в сім’ї Ключко, що на той час проживала на Закарпатті, де голова сім’ї мав лікарську практику, народився другий хлопчик. Його назвали Мироном. Подальша доля Франкової дочки Анни, яку батько любив називати Гандзя, та її рідних не пов’язана з Україною. Вони стали емігрантами.

 Після смерті чоловіка (1948 р.) Анна з дітьми перебирається до Канади. Померла в Торонто в 1988 році.

У 1919 році одружився й молодший син Франка Петро. В той час він перебував у містечку Красне біля Буська. Там стояли летунські частини УГА, а Петро Франко був одним  із організаторів  галицького авіаторства як бойової структури Галицької армії.

В Красному він і зустрів свою долю – дочку отця Теодора Білевича, декана буського, Ольгу-Марію. Вони одружилися на початку лютого 1919р. (Ольга Франко відома також як авторка куховарської книги «Всенародна кухня»).

Після закінчення українських визвольних змагань, невдалих для нації, Петро Франко продовжив навчання у Львівській політехніці, яку закінчив у 1923 році, став дипломованим інженером-хіміком. У цьому ж році в подружжя народилась перша дитина. ЇЇ назвали Віра. Через два роки у Віри з'явилась сестричка Іванка. Таким чином Іван Франко, дідусь, міг би тішитись чотирма онуками.

Знайти роботу за фахом в межах ІІ Речі Посполитої людині із таким прізвищем та біографією було нереально. За підтримки окремих професорів Львівської політехніки Петро Франко підписує контракт на п’ять років з урядом УСРР і виїжджає  Харкова, тодішньої столиці більшовицької України. З ним їде сім’я. У 1936 році, коли закінчився договір, Петро Франко з дружиною, дівчатками Вірою та Іванною, повертаються до Львова.

У буремних 1939-1941 роках Петра Франка комуністична влада, яка прийшла на «золотовересневих» штиках 1939 р., використала для радянської праці. Він і депутат Народних зборів у Львові, які проголосили возз’єднання Західної України з Радянською, і депутат Верховної Ради УРСР, доцент торгово-економічного інституту, з жовтня 1940 року – директор Літературно- меморіального  музею Івана Франка. Обласканий владою, але… ненадійний для неї. З початком німецько-радянської війни у 1941 році його, разом із Кирилом Студинським, академіком, евакуюють на Схід. Дорогою, за нез’ясованих обставин, він пропав, зник також академік Студинський. Загадка, при різних версіях, залишається і нині.

Старша дочка Петра Франка Віра пройшла нелегкі випробування концтаборами,  – спочатку німецьким, а потім і більшовицьким.

Під час Другої світової війни Анна Ключко певний час мешкала у Відні. Вона запросила племінницю відвідати її, познайомитись з двоюрідними братами Тарасом і Мироном. За нез’ясованих причин Віра була заарештована німецькими поліційними органами і відправлена до концтабору Равенсбрюк. Звідти її звільнили  радянські війська і скерували на перевишкіл у сталінську «виховну школу» під назвою ГУЛАГ. Повернулася додому до Львова уже за часів хрущовської відлиги. Проживала у Львові. Мала двох дочок – Надію та Іванну. Померла в 1996 році.

Друга дочка Петра Франка та Ольги Франко-Білевич Іванна народилася наприкінці січня 1925 року в Коломиї, де вчителював її батько (був гімназійним учителем), домашні кликали її Асею. У віці п’ять років вона разом із сім’єю покинула Гуцульщину й виїхала до Харкова. Там батько працював як інженер-хімік за контрактом. У Харкові Іванна здобула початкову освіту, закінчила чотири класи. Після повернення до Львова навчалась у школі імені Маркіяна Шашкевича.

У час повторної радянізації (з 1944 року) закінчила Львівський політехнічний інститут (1950 року), нафтовий факультет. У цьому ж році одружилась із Мирославом Галущаком.

В сім’ї Галущаків - Франко було п’ятеро дітей – чотири дочки і син Петро. Померла Іванна-Ася у Львові.

 «Погідного березневого дня 1987 р. на  Личаківському цвинтарі в останню путь проводили Ольгу Франко, – згадує  про похорон дружини Петра Франка й матері двох дочок Зеновія Франко, – жінку, оповиту тінню забуття через вкрай незрозуміле замовчування імені її чоловіка, жінку, знеособлену  в сотні таких же, як вона, вдів сталінщини… Померла вона на 91 році життя, переживши неоплакану нею смерть чоловіка Петра Івановича і оплакану дочки Асі».

Із семи онуків Івана Франка та Ольги Хоружинської-Франко троє останніх за часом народження були дітьми сина Тараса та його дружини Катерини Фалькевич, родом із Бібрки, що біля Львова. Звідти власне і пішов той бібрський слід.

Катерина Фалькевич, майбутня дружина Тараса Франка, народилась у сім’ї Івана (Яна) та Марії (із дому Іваськів) 29 листопада 1896 року.  Фалькевичі, окрім Катерини, виховували ще чотири дочки – найстарша Анна (1892 р.н.) і наймолодша Францішка (1899 р.н.). Ще була Марія (1893 р.н.) та Юзефа (1894р.н.). Батько сімейства Фалькевичів був цісарсько-королівським кур’єром (за документами). Помер він у 1914 році, уже під час Першої світової.

Познайомився Тарас Франко зі своєю судженою у …. Тут потрібно додаткове роз’яснення. Син Тараса Роланд  (нині проживає у Києві) подає відомості про знайомство батька з матір’ю на свято Меланки 1913 року в Бібрці. Дочка ж Зеновія свідчить: "… зі  своєю нареченою Катериною Іванівною Фалькевич, осиротілою дочкою бобрецького службовця, познайомився в січні 1918 року на офіцерському балу під час постою в м.Бібрка саме перед від’їздом на російський фронт" (в автора це твердження викликає сумнів – Т.Ш.).

Після повернення з неволі до Львова в 1922 році Тарас і Катерина одружуються. Шлюб і весілля було в Бібрці в серпні цього ж 1922.

Перша дитина в молодої сім`ї помирає відразу після народження, а далі з'являються  троє дітей – найстарша Зеновія (1925 року народження), друга Дарія ( 926 року) і син Роланд (1932 року) – такі відомості про сім`ю подає Зеновія Франко в своїх спогадах «Життя і праця Тараса Івановича Франка», які поміщені у книзі «Зеновія Франко (1925-1991). Статті. Спогади. Матеріали». Львів 2003.

Тепер про бібрський слід. Одружившись, Тарас Франко забрав молоду дружину до Львова. Вони проживали в будинку Франків на вул. Понінського, 4. Тарас Франко вчителював (з 1922 до 1929 p. у Львові, з 1929 до 1939 в Ряшеві, з вересня 1939 - Станіславові).

Навесні та влітку, коли діти підросли, вони час до часу приїжджали до Бібрки погостювати в бабці Марії. Про це згадує двоюрідна сестра Зені Олександра Черпіта (з дому Кулинич). Олександра (вдома її звали Гайця) була старшою дитиною в сім`ї Романа Кулинича та Францішки Фалькевич. Вона пише: «Як ровесниці (Олександра теж 1925 р. народження – Т.Ш.), ми разом бавились». Вони не просто були двоюрідними, вони жили  (коли були в Бібрці) під одним дахом, в одній бабусиній хаті. У листі від 11 червня 2007 року Олександра до своєї сусідки по Бібрці Чеслави Чабан констатує: «Родина Тараса Франка часто відвідувала Бібрку. У них було троє дітей: Зеновія, Дарія і Роланд. Ми дуже дружньо жили (я і мій брат Ігор) з цими дітьми. Особливо я любила Зеню, яка була моєю ровесницею. Ми були найстарші в рідні і часто складали і ставили п`єси, на яких завжди була присутня твоя сестра Ганя. Ми три – я, Зеня і Ганя – то була таки нерозлучна «трійка».

До Бібрки, – продовжує в цитованому листі  Олександра, – приїздив і Тарас Франко. Він був спортсмен, ходив купатися на басейн, що був під «дубиною», а також збирав гриби у лісі. Такий зв'язок з родиною Т.Франка тривав весь час…».

На початку німецької окупації Бібрки хату Фалькевичів пришельці наказали розібрати (чимось вона їм не сподобалась). «Після знесення будинку, – розповідає Чеслава Чабан (1933 року народження, проживає в будинку своїх батьків, сусідів Фалькевичів), – внуки І. Франка до Бібрки не приїжджали». Пані Чеслава пам’ятає і Роланда, який на ті часи (30-ті рр. ХХ ст.) був підлітком.

«В нас на городі, – веде розповідь п. Цеся, – росла дуже гарна яблуня, і коли приїжджали внуки І. Франка, то Роланд дуже любив лазити по тій яблуні і зривати яблука, а ще любив заходити до тата в майстерню (батько п. Чеслави був стельмахом – Т. Ш.) і дивитись, як виготовляються деталі до воза, саней і т. ін.».

У 1950р. разом із батьками Зеновія переїжджає до Києва. У цьому ж році вона вийшла заміж за Павла Юрчаківського. У них народилося двоє дітей – сини Юрій та Андрій.  Київський період в її житті був дуже суперечливим і важким. Під тиском влади і з метою «свідомої» участі у побудові комуністичного майбутнього її приймають у ряди КПРС, дають можливість закінчити аспірантуру при Інституті мовознавства імені О. Потебні     АН УРСР, «змушують» захищати кандидатську дисертацію «Іван Франко в боротьбі з українським буржуазним націоналізмом». Зеновія намагається втекти від ідеологічних комунодогм, займається мовознавчою проблематикою. На якийсь час це їй вдається, стає автором понад 200 статей, підготувала докторську дисертацію з мовознавства. Захиститися не дали. У часи активної русифікації Зеновії Франко, як пише Т. Горак, проявила Франків  характер. Зеновія відкрито виступила  проти русифікаторів. Знайшли привід – і її звільнили з роботи. Почалося цькування. Вона його не витримала й написала покаяння, її повернули на роботу в інститут. Почався бойкот: одні сприймали  як націоналістку, – другі – як зрадницю. У такій атмосфері їй доводилось жити, боротись і нести свій хрест. Повторно викинули з роботи, – тепер на пенсію, але власне, цей період став найбільш плідним у творчому житті  й у громадській роботі, адже почалась Горбачовська перебудова.

Після тяжкої хвороби Зеновія Франко 27.11.1991 року спочила в Бозі. Похована на Байковому кладовищі.

 «Тиха, смирна, майже не помітна, рідко коли з`являлась на люди друга дочка Тараса Франка Дарина – Любомира, – так характеризує цю дочку Тараса Франка Р. Горак. У рік виїзду із батьками до Києва, закінчила Львівський університет, у Києві – аспірантуру в Інституті літератури АН УРСР. Ціле свідоме життя пропрацювала у видавництві «Українська Радянська Енциклопедія». Була не одружена.

 Роланд Франко, останній із семи онуків Івана Франка, не пішов фаховими слідами ні дідуся, ні батька, ні сестер. У 1954 році закінчив Київський політехнічний інститут, став кандидатом технічних наук. В незалежній Україні працював радником Посольства у Великобританії. Проживає в Києві. «На жаль, – резюмує Р. Горак у своєму дослідженні «Іван Франко. Рід Якова» (Львів, 2000р.), – продовження роду Франків цією гілкою нема». «Дітей ми з дружиною не мали, – розповідав Роланд Франко кореспондентові газети «Експрес» наприкінці серпня цього року, – «наш хлопчик помер під час пологів, тому на мені рід Франка закінчується. На жаль».

Тарас Шах, заслужений      

учитель України,                   

        член УВАН (Канада)      

25.10.2016 р.