Зa народними переказами донеслося до нас відлуння давньої легенди про українця та пісню. Згідно версії цієї легенди, записаної від жительки Вінніпеґу Стефанії Зеневич, в той день, коли Бог роздавав таланти народам світу, українець спізнився. Але він все-таки наважився підступити до Бога, який, вислухавши його прохання, відповів: «Я вже пороздавав усі таланти. Залишилась у мене лише пісня, то я подарую тобі пісню...». Відтоді французи славляться своїми модельєрами та елеґантністю, німці – порядком та дисципліною, угорці – любов’ю до господарювання та парадами верхової їзди тощо, а українці славляться на весь світ своєю піснею, її творцями і співаками, про яких в народі часто кажуть: «Той талант від самого Богa!».
Одним з тих, до кого у повній мірі можна віднести ці слова, є дириґент світової слави, композитор, етноґраф, популяризатор української народної пісні та церковного співу та справжній український патріот Олександр Кошиць (1975–1944). Саме він понад століття тому, подорожуючи разом з Українською Республіканською Капелою (пізніша назва Український національний хор), познайомив світ з рідною піснею, майстерно піднісши її до вершин краси та духовної величі. Його мрія «...показати Європі душу і музичну творчість українського народу...» здійснилася!
25 вересня 1922 року Український національний хор на борту пароплава «Каронія», який зіткнувся з айсбергoм і ледь не потонув, прибув на Американський материк. Після успішного європейського турне світова тріумфальна хода української пісні, високо оцінена найвідомішими музичними критиками старого світу, вперше за всю історію заполонила народи Америки. Доказом тому є «...тисячі рецензій на дванадцяти мовах». Згадуючи своє пісенне «чумакування», Кошиць писав приятелеві Василеві Беневському на Кавказ, що лише в Північній та Південній Америці «за півтора року я наїздив 170 000 англійських миль і дав понад 400 концертів» (О. Кошиць. Листи до друга. 1998. – С. 38-39).
Феноменальну виконавську майстерність українського хору під проводом Олександра Кошиця американські фахівці в галузі музикознавства одностайно визнали неперевершеною. Преса вже й цього континенту не скупилася на схвальні відгуки: Їхнє виконання не можна оцінити доларами й центами; У їхньому виконанні були такі нюанси, яких ми ніколи не чули до цього часу, особливо вражало їхнє “сфорцандо”; Інші співаки співають тільки голосом, а цей нарід своєю історією тощо.
Але, як кажуть в народі, все до пори та до часу... Так сталося і з Українським хором, який яскраво забарвив нечуваними мелодіями і співом американське життя, але з ряду причин у 1924 році припинив своє існування. O. Кошиць і всі хористи залишилися в Америці... Кожен, хто покинув свою батьківщину, чи то з власної волі, чи з політичних причин і гонінь, важко вростається в інший, чужий йому світ, або до останньої хвилини життя залишається стороннім попутником на чужині. Незавидним було і життя Кошиця в «бездушній Америці». Нестерпна туга за Києвом, Дніпром й дорогими його серцю людьми вкорочували йому віку.
Це відчувається з його листування з родиною, зокрема з братом Федором, сестрами, давніми й вірними приятелями Іваном Масиченком, Василем Беневським та іншими. Саме з цих листів перед читачем постають не лише правдиві картини життя людей на рідних землях з приходом до влади “совєтів”, а й та неприваблива, майже трагічна реальність, у якій опинився за океном український митець-імміґрант, Маестро світової слави Олександр Кошиць.
О. Кошиць та В. Беневський у Ставрополі (фотознімок з книги «Листи до друга»), Іван Масиченкo та Федір Кошиць (фотознімки відповідно 1933 і 1936 років з архівів О. Кошиця в Осередку української культури й освіти у Вінніпезі).
Внаслідок невдалої співпраці з американськими менеджерами Рабіновим і Блоком О. Кошиць вкотре серйозно захворів. Перебуваючи з кінця 1927 року в Італії та Франції на лікуванні, він остаточно вирішив повернутися в Україну, щоб працювати й творити для рідного народу. Але його надії не справдились. В листопаді 1929 року у пригніченому емоційному стані він разом з дружиною Тетяною мусив повернутися до Нью-Йорку.
Рятуючись від міської суєти, нестерпного ревіння автомобілів та задухи від вихлопних газів, він шукав порятунку поза «чужим, страшним і скаженим» Нью-Йорком. Таким порятунком для нього була садиба о. Олександра Нижанківського в місті Seymour (штат Connecticut), де й проводив кілька місяців. Саме тут, на свіжому повітрі, він знаходив «ліки на душу» і, «смертельно втомлений» від безробіття, почав писати свої «мемуари». Дві книги його «Спогадів» вийшли у Вінніпезі у 1947 та 1948 роках. Тритомник «З піснею через світ» (Із «Щоденника» О. Кошиця) був опублікований відповідно у 1952, 1970 та 1974 роках.
Важливо відмітити, що свій життєвий та творчий шлях О. Кошиць описує й аналізує на фоні важливих історичних подій як всеукраїнського, так і світового значення. Завдяки цьому його спогади читаються як історичний документально-пригодницький роман, який по праву можна вважати кращим зразком української художньої класики. Вражає не лише феноменальна пам’ять автора, а і його обізнаність з літературою, філософією, археологією, психологією. Зачаровує словесна палітра, багатство поетичної мови, влучні крилаті фрази, легенди, народні перекази, сповнені почуттям дотепності і гумору...
Гортаєш сторінки – і перед очима постає все життя Олександра Кошиця з його радощами і печалями, успіхами й невдачами, надіями і розчаруваннями, вірою та безпорадністю. Барвисто описуючи своє безтурботне дитинство та «колесо шкільного життя», він не забуває згадати, як ще бурсаком в Богуславі вперше «закохався в покоївку Олену і майже два роки ходив з цією любов’ю в серці». З «музикою в серці й сумом на душі» автор спогадів змальовує «чудову музикальну феєрію» подальших студентських літ: захоплення фольклором, оперою, музикою, «любовною меланхолією», танцями тощо. Згадуючи ці незабутні роки, з притаманним йому почуттям гумору О. Кошиць написав: «Добрі були колись ноги, не погане й серце!».
Як в радощах, так і в печалях на вибоїстих дорогах життя його завжди оберігала рідна українська пісня: «Доля дала мені найбільше щастя – балакати наче в якомусь містичному тумані з самою історією, чути, як бється серце всієї нації, сама моя батьківщина шепотіла мені на вухо усі свої жалі, свої образи, свої скарги, свої сподівання... Пісня рятувала мене. Вона рятувала мене персонально. Вона стала нарешті тим єдиним, чому я служу і вклоняюсь, як моїй святині» (Спогади. Ч. 2. – С. 47).
«Сум і печаль» огортає душу Кошиця при згадці за дорогих його серцю братів, сестер та їхніх родин, які «зазнали тяжких переслідувань і репресій» і навіть «змушені були змінити прізвище»: «Половина їх, моїх любих померла, інчі далеко від мене, сам я одною ногою в могилі... А я ж не успів сказати їм, як ніжно, як божевільно я любив і люблю їх усіх!! Життя минає і туга за ними усіма з кожним разом, з кожним спогадом набірає нової сили й муки, так що іноді, серед білого дня плачу й кличу їх...
Зостався один Федь, тай той гине десь там від голоду та туберкульозу: нас розділюють не тільки окіяни, та цілі краї, але й самий страшний жах у світі – “советчина”. Вона убила моє сучасне, а зла доля ограбила мене з мого минулого й тепер хоче придавити мене на смерть. Поки що на потіху чортові зоставила мене живим. В душі такі глибокі, криваві рани, що не знаю, чи зможу я далі витерпіти свою примусову замкнутість, свої скриті болі, невисказані жалі... Кругом море людей, а я наче в пустині... Мені здається, що мені зараз не було б так тяжко, як би я в свій час виказав мою любов до них! Але ота спартанська стриманість, яка чогось панувала у нас в родині, не дозволила цього зробити тоді, а тепер пізно!...» (Спогади. Ч. 2. – С. 71). Як же проникливо, переконливо і дохідливо він переповів своє доросле, таке невтішне сирітство!
Мимоволі порівнюєш мову Кошиця-мемуариста із засміченою штучними англіцизмами мовою сучасних авторів – дослідників, журналістів, науковців... І сумно стає на душі від того, що така багата на відтінки й смисли наша мелодійна українська мова відчутно перетворюється у штучний, неприємний для слуху суржик. Це ж найголовніша ознака нації, її генетичний код!!! До якої ж міри можна зневажати свою рідну, вже і так зрусифіковану мову, щоб коїти такий великий черговий злочин? Кому ж це на користь?
Можливо відповідь на це болюче мовне потрібно шукати у Кошиця. Його слова, які ніби перегукуються із Шевченковими, зберігають свою актуальність й сьогодні: «Наші високі уми ... тільки те й робили що студіювали, та других навчали чужим принципам, а наші безцінні скарби, яким нема кінця краю, попирали ногами, втопивши очі в граматику чужої мови. Отже й народили нащадків, що ні свого не знають, ні чужого гаразд не вміють, а перекручують свою мову на чужий лад та вважають найбільшим своїм осягом, коли можуть до чужого непотребу докласти ще й свого добра... Та ще й гордяться тим, що з’єднують нас, мовляв, і ми “європейці”, … але шкода, що [це] на лихо Україні» (Відгуки минулого. О. Кошиць в листах до П. Маценка. 1954. – С. 44).
Ще сумніше стає на душі від розмаїття неточностей, переплутаних, неперевірених дат і фактів у деяких публікаціях про О. Кошиця і про подорож унікального Українського національного хору, яка була в першу чергу урядовим дорученням УНР, а не успішною мистецькою туристичною поїздкою. У багатьох з цих публікацій відсутнє правдиве слова самого Олександра Кошиця і про ті буремні, тривожні роки, і про його особисте страдництво на чужині. Неточності відносяться навіть до використаних фотознімків у солідних, академічних виданнях. До прикладу, підпис під одним з них інформує, що це родина Василя Беневського, «кубанського друга» О. Кошиця, в той час, як це правдивий фотознімок родини Кошиців. Від вересня 2005 року він відкрито експонується в кімнаті-музеї О. Кошиця, створеної з ініціативи Раїси Недоступ, вчительки історії, та її колег, педагогів місцевої школи в селі Тарасівка Звенигородського району на Черкащині.
Будинок культури в селі Тарасівка, у якому міститься кімната-музей О. Кошиця; один з експонатів та збільшений фотознімок родини Кошиців (фотознімки Р. Недоступ).
В інтернетній мережі зустрічаються й вигадані факти. Один з них торкається смерті сина О. Кошиця Дмитра, відомого льотчика-випробувача, який загинув в 1943 році ніби-то у США. Підполковник Дмитро Кошиць загинув у 1943 році, але не в США! До речі, існує не одна версія обставин його загибелі, не одне місце і не одна дата його смерті. Найбільше тут підходять слова: загинув при загадкових обставинах за часів сталінської тиранії! Місце його захоронення невідоме й до сьогодні...
Експонат кімнати-музею О. Кошиця в Тарасівці та збільшений фотознімок сина Дмитра (фотознімок Р. Недоступ).
У декотрих розвідках про Кошиця зустрічаються необгрунтовані відомості такого змісту: наприклад, проживаючи в Америці О. Кошиць продовжував активну диригентську діяльність, читав лекції; або О. Кошиць – oрганізатор музичних колективів у США та Канаді тощо. Якими ж далекими від реальності є ці твердження! Тут доречно підкреслити, що всесвітньо відомий дириґент після повернення з Франції до США не мав постійної праці. Більше того, був навіть «обкраденим [у прямому значенні цього слова] до шпенту з заробленого, відчуваючи невблаганні злидні за вікном», внаслідок чого залишився без жодних засобів до існування!
Не звертаючи з українського шляху, він знаходив захист і порятунок в єдиному – в популяризації української пісні, без якої не мислив свого життя. Він аранжував свій та чужинецький фольклор, компонував церковну музику, писав про українське мистецтво, виступав по радіо тощо. Звичайно, що у нього були можливості працевлаштування, які б могли фінансово забезпечити його з дружиною до кінця життя, але ...не на українській ниві. «Якби Ви уявили собі, які спокуси мені траплялися, щоб звернути з українського шляху та які гарні перспективи мене чекали б, якби я пішов на чужу ниву працювати. А от Бог поміг мені встояти, не згинаючи спини, і хоч я нічого не маю, як і не мав, але в чужі руки не заглядав і до кінця життя докалатав на власному возі… Правда, що розтрусило мене здорово...», – з гіркотою зізнається він в листі до Павла Маценка, датованому 10 листопада 1942 року (Відгуки минулого… – С. 73).
З болем у серці читаються рядки його біографії: «...В Америці доживаю і чекаю смерті... сиджу без діла, скучаю, а українці не хочуть мене використовувати. Та можливо, що я їм не потрібен. Бо правду каже О. Олесь: “Tи є колода, що впала в американське болото з неба, а на тебе почали сідати жаби”. Це гірка правда. Та й то з тими жабами довелось дати чотири великі концерти з хором у 300, 400 і 500 чол. Але, коли взяти на увагу, що це падає на вісімнадцять років сидіння без діла, то небагато...» (Моя коротка біографія.//M. Головащенко. Феномен Олександра Кошиця. Київ, 2007. – С. 237-240). Доречно згадати, що найбільшим зведеним хором в тисячу співаків та з оркестром із майже сотні музикантів О. Кошиць з великим успіхом дириґував у 1913 році на концерті з нагоди 300-річного ювілею Романових в Київському оперному театрі, виконуючи кантату композитора Василя Беневського. «Моя душа плакала від захоплення і радості, ... що я виконую композицію мого друга в таких колосальних рамках», – писав він Беневському (О. Кошиць. Листи до друга. – С. 22-23). Хто ж з нас хоч один раз за життя мав щастя почути таку могутню силу співу, який здатен полагодити людські струни душі, переорати тугу на впевненість, тривогу на рівновагу і віру в себе!
Щодо згаданих «великих концертів», Кошиць мав на увазі виступ зведених українських хорів («Сімки») з програмою в честь Тараса Шевченка в Town Hall у Нью-Йорку (1935), перший концерт української церковної музики у Carnegie Hall (1936), виступи на Всесвітній виставці в Нью-Йорку (1939) та на Першому Конґресі Українців США у Вашинґтоні (1940).
Своїми враженнями від концерту на Конґресі Маестро ділиться з видатним сучасником П. Маценком: «...концерт приніс мені не втому, а оздоровлення і я дякую Богові, що послав мені по довгих літах таку втіху». Щодо програми цього та інших концертів, які, не порадившись з ним, укладали “комітети”, у нього склалося негативне враження. До цих “комітетів” часто входили особи, які проникли у «найменші закутки тутейшого мистецького життя й потихеньку керували ним на свій лад...». Кошиць був розчарований і байдужістю громади не лише по відношенню до нього, а й до української справи взагалі: «Коли б українці хотіли, то могли б мати цю втіху і для себе постійно, і була б користь і для справи і для українського мистецтва. Та ба... всі українські наміри й захват – це солом’яний вогонь, після якого залишається багато попілу і досить несмачного». Кошиць переконався, що співвітчизників «треба “гладити”, а не переконувати», «треба умовляти й просити, щоб витратили гроша на їх же власні потреби» (Відгуки минулого... – С. 34-37, 48).
Стосовно «вісімнадцяти років сидіння без діла», то слід відмітити, що Кошицеве бажання працювати на благо свого народу і бути корисним українській громаді, яка в ті роки не могла похвалитись своєю єдністю та згуртованістю, залишилося лише бажанням. Вже так склалися обставини, що не американські українці, а чужинці, які шанували українське мистецтво і високо цінували талант і працю Кошиця, не дали йому й дружині пропасти з голоду. Вони допомогли зберегти не тільки його виконавську школу, а і його життя. Доказом цього є подальші рядки біографії 66-річного митця: «...А от американці не тільки пам’ятають мій хор, але тепер використовують і пісні. Уже вийшли 42 мої пісні по-англійськи, а розпродаж до того часу (з підрахунку фірми) більше 200 000 примірників. Всі університетські хори на моїй «Скрипці» [«На вулиці скрипка грає»] та «Гей, я козак з України» беруть перші призи на конкурсах...». Тут годиться додати, що кожна українська пісня в англійському перекладі супроводжувалася короткими відомостями про її історію, стиль і зміст.
Найпрестижніші музичні заклади США запрошували українського дириґента проводити майстер-класи для студентів, давати лекції про українську національну музику. О. Кошиць був запрошений брати участь у роботі конференції вчителів музики (North Central Music Educators Conference, Indianapolis, Indiana, 1935), вести клас хороводства (Ellison White Conservatory of Music, Portland, Oregon, 1939). В 1941 році він підготував «серію докладів» про Україну та українську музику для Колумбійського університету в Нью-Йорку (Columbia University). Ці «доклади» опубліковані окремим виданням у Вінніпезі під назвою «Про українську пісню й музику» (1942) і перевидані в Нью-Йорку у 1970 році.
Чужинці визнавали й цінували знання і думки Кошиця щодо аранжування народної пісні, у роботі з якою йому допомагали фундаментальні знання «народної музичної мови», можливості голосових барвів і інтонацій, грунтовний попередній досвід запису пісень. Схоплюючи головне, він звертав «увагу на цікаві, характерні деталі пісні, без яких вона, як дерево без листя».
Пам’ятаючи пораду М. Лисенка: «пісню треба аранжувати так, щоб вона була здатна для виконання самими звичайними сільськими хорами», Маестро Кошиць «мріяв про те, щоб вивести пісню на концертову естраду як самоцінну художню одиницю». Він дотримувався думки, що «хорова обробка пісні повинна дбати не тільки про “вокальність” як загального так і кожного голосу зокрема, але також про типовість рис кожної партії та їх національний характер. Тоді пісня буде і піснею, і вокальною, і природною, в ній не буде відчуватись штучности, видуманости...» (Відгуки минулого... – С. 58). До кожної народної пісні він обдумано підбирав такі способи її мистецького відтворення, щоби слухачі насолоджувалися не лише її красою, її поліфонічним багатством, а щоб вона пробуджувала в них нові спалахи почуттів. В такій обробці пісня дійсно ставала «цілком викінченим ... музичним твором» (Спогади. Ч. 2. – С. 236-237).
Кошиць застерігав від спотворення народної пісні модерними композиторами. Звісно, що ритми, темпи часу впливають на розвиток народної пісні. Осучаснений фольклор, опрацьована мелодія пісні з допомогою сучасних технологій (remix), втрачає душу, стає галасливою. Передбачаючи це О.Кошиць зауважував, що для аранжувальника пісні необхідні «знання вокальних можливостей нації», бо «не кожен володіє ключами до цієї тайни, і не кожен розуміє мову пісні, такої розумної у своїй наївності і такої великої у своїй простоті! ... тут перш за все потрібне серце, окрилене поетичною уявою, серце перш за все». Без вкладеної композитором у пісню душі і серця вона буде нічим іншим, як «поліцейським протоколом або звітом фінансового інспектора» (Листи до друга. – С. 81).
О. Кошиць надзвичайно тяжко переносив розлуку з рідним краєм, не кажучи вже про душевний біль при втраті рідних та близьких друзів. Таким відданим і вірним другом у його житті був Василь Беневський (1864-1930), з яким впродовж років, як рідному братові, довірявся і в особистому житті, і в мистецькій праці. Час, проведений в родинному колі Беневських у Ставрополі, незбутні події, пов’язані з іменем друга, постійно зринали у його пам’яті і розчулювали до сліз. Почуваючи себе без Беневського «духовно осиротілим», він ще в більшій мірі відчував свою самотність і благав дружину та дочку друга продовжувати писати йому, не «викреслювати» з його життя сім’ю Беневських...
Нелегко було вразливому, але вимогливому до себе і до інших Кошицю здобути визнання втягненої у «міжпартійну гризню» заокеанської української громади. Він почувався відкинутим і спостерігав по відношенню до себе якусь «торжественну мовчанку», «тиху, притаєну заздрість». Заздрячи йому, його таланту, люди часто ставили його в незручне становище, коментуючи на свій лад сказане ним про ту чи іншу особу. Кошиць знав, що деякі співвітчизники в очі говорили одне, а поза очі – протилежне. Він був переконаний, що людська заздрість «туманить голови на всіх кроках і ділянках українського життя, вносить атаманію, хаос, ворожнечу, отрую й гальмує кожний добрий почин». До такого розладу у житті заокеанської української громади у значній мірі й спричинилася брехлива пропаганда московських аґентів та шпигунів, служителів російської православної церкви. Великої шкоди завдавали і свої, вже зрусифіковані українці.
О. Кошиць був людиною надзвичайно працьовитою, старанною. Він був відданий служінню хоровому мистецтву і людям: «нічого не вмію робити “так собі”». Був пунктуальним, ніколи не спізнювався: «Я людина порядку перше всього...». Тому й висловлював своє невдоволення з приводу запізнень навіть тим людям, які займали «певні громадські пости»... Він зізнається, що ще з молодих літ був «трохи гострий на язик, але нікому зла не тілько що не робив, але й не мислив...». Напружені й не дуже приязні взаємини зі «своїми людьми», від яких «за всю свою роботу ... не чув доброго слова!», стали наслідком його відчуження та замкнутості. «Кругом така обмежена закутина інтересів, особливо музичних, що я стараюсь як можна менше бачити людей, що мають яке небудь відношення до музики, особливо тих, що «все знають» (таких більше), або тих, які п’яні від першого успіху», – з сумом ділився він своїми роздумами з Павлом Маценком (Відгуки минулого... – С. 30-32).
Доктор мистецтвознавства, композитор та дириґент Павло Маценко став для Кошиця таким же щирим і відданим другом, як Іван Масиченко та Василь Беневський. То ж в особі Маценка він віднайшов колегу і приятеля, якому нарешті міг відкрити свою душу, бо «...коли людині немає з ким поділитися своїми думками то це ще гірше ніж бути німим».
Прибувши до Канади у 1936 році, П. Маценко одразу влився в життя української громади. Він перейнявся невтішними обставинами життя всесвітньо відомого Маестро і вирішив залучити його до культурного життя українських канадців. Як виявилось, обидва митці мали багато спільного і довіряли один одному як у питанні українського музичного мистецтва, так і в особистому житті. Розпочавши листування, вони обмінювалися думками про хорову справу та дириґування, церковну музику та українську народну пісню, її минуле й майбутнє.
Кошиць надсилав Маценкові свої композиції і радий був отримати професійну «критичну оцінку». Йому було «...приємно почути слово від людини, що розуміє ту делікатну матерію, якої аромат і цінність заховані для носа й ока наших музик, отруєних газами машинної музики» (Відгуки минулого... С. - 69). Він із задоволенням виконав прохання канадського колеги і надіслав йому «список своїх праць», яких з роками назбиралось чимало. У датованому 13 січня 1940 року листі, жартуючи, писав Маценкові: «...перечитавши [у газеті] той список..., я просто жахнувся, – скільки то чоловік паперу може зіпсувати!». Жарти жартами, але видана у 1970 році в Нью-Йорку книга його «Релігійних творів», в яку увійшли 5 Літургій, 82 Богослужбові співи, 15 кантів і псалмів та 16 колядок, нараховує понад 700 сторінок!
Кошиць і Маценко ділилися й роздумами про присвоєння окремими композиторами чужих праць, що тоді ставало звичайним явищем (Кошиць вживає слово плагіат), звертали увагу на необхідність звукового запису (рекордування) зразків українського фольклору для майбутніх поколінь. Важливо додати, що у важкі воєнні роки Кошицеві з великими труднощами та ще з більшими перешкодами вдалося зібрати хор та записати серію платівок українських пісень під назвою «Слухай! Україна співає», у якій «зафіксовано зразки майже всіх родів нашої пісні». Ці десять платівок у 1944 році він привіз до Вінніпеґу і зі словами: «Оце вам те, що відібрало мені рештку сил», передав Маценкові (Пропамятна книга Українського Народного Дому у Винипеґу. 1949. – С. 425).
Порушували митці й питання фальсифікації більшовиками українських народних пісень: «паскудячи мотиви, наближуючи їх гармонізацію й голосоведення до кацапського, підмінююючи оригінальний текст і сюжети штучним паскудним витвором. Все сплановано на те, щоб понизити, подешевити, довести до заникнення, до забуття, або до цілковитого злиття з кацапщиною в большевицькому кітлі» (Відгуки минулого... – С. 40). І дійсно, в «совєтской культуре» на довгі десятиліття запанували марші, кантати, пісні про партію і «переможну ходу соціалізму», а українські пісні присвоювалися москалями, спотворювалися і ставали «рускімі песнямі».
В листі до О. Кошиця Павло Маценко вперше згадав про літні двомісячні дириґентсько-вчительські Курси, започатковані з його ініціативи Крайовою Екзекутивою Українського Національного Об’єднання (УНО). У 1944 році відповідальність за проведення цих Курсів під назвою Вищі Освітні Курси з розширеною історично-літературною та мистецькою програмами взяв на себе новозаснований Осередок української культури й освіти у Вінніпезі.
Перші літні Курси, метою яких була підготовка молодих спеціалістів в культурно-освітній ділянці життя української громади, проходили у 1940 році в Торонто. На запланований після закінчення Курсів концерт (Академію) П. Маценко запросив О. Кошиця: «Він спочатку не дуже похочував, а потім таки погодився приїхати. Не мав він за що їхати, то я пообіцяв йому оплатити дорогу. А зібрав я гроші на дорогу не від організації, а серед людей на вулиці і спровадив Кошиця до Торонта (з Нью-Йорку) на закінчення тих моїх курсів. Ото й познайомився з ним аж так, що запросив до Вінніпеrу на курси» (Павло Маценко. Музиколог, композитор і громадський діяч. Торонто, 1992. – С. 24-25).
Доречно згадати, що Кошиць мав попередній досвід у справі проведення таких курсів. Ще літом 1908 року він «давав лекції теорії, початкової гармонії, історії співу, та дириґентського мистецтва» для учителів церковних сільських шкіл, які проходили в Київській учительській семінарії.
Ідея заснування та проведення таких Курсів була схвалена Кошицем: «Добру справу підняли Ви з дириґентськими курсами. Це те, про що я говорю безперестанно десять років – і як горохом в стіну!». Опираючись на свій попередній досвід, він дає поради щодо ведення дириґентської справи та розучування пісні усіма хоровими партіями, звертає увагу на недоцільність включення в програму «лемківських пісень, які мелодично словацькі, ...тоді як наші курсанти просто не знають української пісні». Також радить приготовити список пісень «в порядку їх трудности» і пише, що «...для навчання дириґентської мудрости практичного характеру, треба мати репертуар відповідний і не головоломний». Особливу увагу Кошиць звертав на «вимову у хоровому співі»: «Спершу читаю текст ... і пояснюю його всебічно, поширюючи в прозі поетичний стислий бік поезії. Коли треба, даю історичні чи які інші справки. Далі заставляю весь хор читати слова голосно... Особливо я уважав на вимову слів в піяно: чим тихіше, тим старанніше вимовляти, особливо шелестівки». Кошиць дає й (Відгуки минулого... – С. 33, 53-54,79).
Оригінальне повідомлення 1941 року про дириґентсько-вчительські Курси у Вінніпезі (фотознімок автора з українського куточка в Домі Пресвятої Родини (Holy Family Home, 165 Aberdeen Avenue, Winnipeg, MB). Будинок за адресою 609 Church Ave., у якому проживав з дружиною О. Кошиць, перебуваючи у Вінніпезі (фотознімок автора); Павло Маценко і Олександер Кошиць, 1941 рік (з архівів Осередку).
Згідно замітки у місцевій газеті The Winnipeg Tribune від 16 серпня 1941 року Famous Ukrainian Choral Leader To Direct Concert, літні Курси, у яких брало участь 40 осіб, проводилися в будинку місцевого відділу УНО (260 Dufferin Ave). Серед курсантів були керівники хорів, студенти шкіл, вчителі українських приватних шкіл, духівники тощо, яких єднала любов до хорової музики (https:// www.newspapers.com/article/the-winnipeg-tribune-19410916/51382195/). Дещо менша кількість курсантів подана у брошурі «Вищі Освітні Курси» (Вінніпеґ: Культурно-Освітна Реферантура при КЕ УНО. 1944), яку зберегла курсантка 4-х Курсів, мешканка Вінніпеґу Ольга Солман (Бабух). У брошурі також поміщена стаття О. Кошиця про необхідність та значення Курсів «Раз добром налите серце – вік не охолоне», подано програми, списки курсантів 1940-1944 років, листи, фотознімки тощо.
Олександр і Тетяна Кошиць біля будинку Рідної школи і Читальні ім. М. Шашкевича у Вінніпезі. Літо 1941 року (з архівів Осередку); мішаний хор Літніх Курсів у Вінніпезі. 1941 рік (фотознімок: програмa ювілейного концерту у Вінніпезі з нагоди 50-річчя від дня смерті О. Кошиця з архіву Ольги Бабух).
Популярність цих Курсів зростала з кожним роком, також збільшувалася кількість курсантів, яких приваблювало ім’я Олександра Кошиця. Міцніли й дружні відносини молодого подружжя Маценків і Кошиця, який став хресним батьком їхнього сина, названого в честь славетного дириґента Олександром. Їм було відомо про критичний стан здоров’я Кошиця після того, як його обікрав із заробленого один з банкірів-інвесторів (Voices of Angels: https://www.youtube. com/watch?v=n9rsGUmeVvM).
П. Маценко був глибоко розчарований тим, що «у морі українства Америки й Канади жив наш прославлений усім культурним світом композитор і геніяльний дириrент, великий український патріот - без сталих засобів до життя, ...а наша заможна громадськість та її установи, хоч як прикро про те писати, не знайшли можливости помогти своєму великому землякові і навіть не подумали, щоб використати його знання!». Щоби допомогти хворому на серце колезі фінансово, Маценко звернувся до мешканців Вінніпеґу, і ті «складалися між собою і, щоб не образити Кошиця, посилаючи зібране, вітали його з Різдвом, Великодніми Святами, днем народження тощо, просили прийняти ... та купити за вислане своїй дружині якийсь дарунок» (Павло Маценко. Музиколог... – С. 36-37).
Перебуваючи у Вінніпезі, О. Кошиць з дружиною належали до української православної катедри Св. Покрови. Він був почесним членом Українського Народнього Дому (УНД), а також одним із засновників Осередку української культури й освіти. Завдяки виділеній федеральним урядом Канади спеціальній субсидії (Digital Access to Heritage), стало можливим оцифрування культурної спадщини Олександра Кошиця. Проект розробила і працювала над ним протягом 2022-2024 років кураторка колекцій Олеся Слобода.
Важливо також відмітити, що з нагоди відзначення 100-ліття від дня народження Миколи Лисенка, О. Кошиць був запрошений дириґувати з’єднаними українськими хорами у Вінніпезі (1942) та в Монреалі (1943).
Злучені хори Монреалю під орудою О. Кошиця. 1943 рік (фотознімок з книги «Літопис українців в Квебеку». 1992). Хор курсантів Вищих Освітніх Курсів у Вінніпезі 1943 року (фотознімок з книги «Павло Маценко. Музиколог...»).
У 1943 році Крайова Екзекутива УНО прийняла рішення виділяти Кошицеві кожного місяця по 175 доларів (і це тоді, коли організація сама ледве зводила кінці з кінцями!). Для цього позичили у одного з англійських адвокатів 2 тисячі доларів. «Ми лякалися, – згадував П. Маценко, – щоб він не відмовився [їx] приймати, тому я запропонував йому написати історію української музичної культури». Кошиць захопився ідеєю книги і, забуваючи про «підлість, завість, злобу, зраду і безпричинну ненависть» з боку земляків, багато часу проводив в бібліотеках Нью-Йорку, підбирав необхідну інформацію і планував «уже в 1945 році зачати її писати». Але, на жаль, доля розпорядилася інакше... (Павло Маценко. Музиколог... – C. 37-39).
Олександр Кошиць помер у лікарні Св. Йосифа у Вінніпезі (St. Joseph’s Hospital, 421 Pritchard Ave.) 21 вересня 1944 року невдовзі після концерту на завершення четвертих Вищих Освітніх Курсів, який відбувся у Walker Theatre. 26 вересня «труна з тілом св. п. Кошиця була виставлена в салі Читальні ... для віддання останнього поклону покійному народом» (Півстоліття праці українського товариства читальні Просвіти у Вінніпеґу. Вінніпеґ, 1958. – С. 63). «Панахиду» Кирила Стеценка, творчість якого «любив до безтям’я» О. Кошиць, в час похоронних відправ відспівав великий зведений хор.
Коротке повідомлення про смерть О. Кошиця та розпорядок похоронних відправ (The Winnipeg Tribune, Sep. 25, 1944).
Повідомлення про смерть О. Кошиця у місцевій газеті The Winnipeg Tribune від 22 вересня 1944 року; похоронна процесія в дорозі до церкви Св. Покрови (з архівів Осередку).
Заупокійну Службу Божу відслужив о. П. Маєвський 27 вересня в українській православній катедрі Св. Покрови (St. Mary the Protectress Ukrainian Orthodox Cathedral, 820 Burrows Ave.). Кошти похорону були покриті провінційним Комітетом Українців Канади.
Детальне звідомлення закордонної служби Америки про смерть громадянина США Олександра Кошиця: Alexander Koshetz. 1944 – US, Reports of Deaths of American Citizens Abroad, 1835-1974 (Xenia Stanford: https://familyrootstracer.com).
Повідомлення про смерть О. Кошиця у місцевій газеті The Winnipeg Tribune від 22 вересня 1944 року; похоронна процесія в дорозі до церкви Св. Покрови (з архівів Осередку).
Зовнішній вигляд склепу-мавзолею на цвинтарі Glen Eden Memorial Gardens (4477 Main St., West Saint Paul, MB); стела та мармурові ніші з домовинами захоронених (фотознімки автора).
Оригінальний надгробний напис (фотознімок: Wikipedia) та надгробні написи на нішах з тлінними останками Олександра і Тетяни Кошиць (фотознімок автора).
Урочисто відкритий у вересні 2000 року Пам’ятний знак на честь Олександра Кошиця в Тарасівці (на місці колишньої церковної школи, через дорогу від якої стояла хата Кошиців); Скарборів ставок та старий дуб, які «пам’ятають» О. Кошиця (фотознімки Р. Недоступ).
Сьогодні, коли Україна веде кровопролитну війну із найстрашнішим її ворогом путінською кацапією, українська пісня знову на передовій!!! Вона вселяє сили й віру в перемогу. Довгі десятиліття перебування нашого народу за залізною заслоною позбавили його не лише правди про його героїчне минуле, а й вирвали з народної пам’яті імена наших Великих українців, серед них – ім’я Маестро Олександра Кошиця. Це той Велетень, який нашою піснею завоював світ і здобув «культурну перемогу» України ще за часів УНР.
Опираючись на прочитане про Кошиця і на слова самого Маестро, можна з певністю сказати, що його поважали, шанували і одночасно принижували і зневажали! У пам’яті прихильників, тих, що знали Кошиця особисто, він залишився перш за все людиною, такою, як і ми, і митцем-патріотом. У житті він був веселим, дотепним, темпераментним і надзвичайно чутливим, емоційним. Сучасники Маестро відзначають його пунктуальність, працьовитість, гострий розум, надзвичайну ерудицію, феноменальну пам’ять, його почуття гумору. Він міг цитувати цілі уривки прочитаного, пам’ятав десятки партитур. Кошиць всім своїм єством відчував і насолоджувався красою природи, любив тишу і добре товариство, був уважним спостерігачем, вміло висловлював свої думки та ідеї і володів особливим хистом точно характеризувати людей.
Кошиць був щедрою особистістю. Він переймався життям близьких йому людей і фінансово допомагав не лише родині, а й приятелям, колегам. Допомагав тим, кому було ще важче, ніж йому. В одному з листів до Кошиця зворушений до сліз Іван Масиченко дякував і писав, що ті гроші були не «дарунком, а порятунком». У трагічні для нашого народу 30-ті роки він пересилав гроші і на адресу спеціально створеного Комітету допомоги голодуючим в Україні. В місцевому Осередку зберігаються оригінали листів та документів, які і є цьому доказом.
Кошиць був строгим, вимагав дисципліни, а деколи пишуть, що він завжди настоював на тому, щоб було так, як він хотів, що він був самовпевненим, любив славу, похвалу і був гордовитим. Але ні в кого не було сумнівів чи заперечень, що цей політичний страдник, імміґрант «по неволі» мав чим гордитися і ціною страченого – в ім’я України та свого народу – здоров’я, заслужив на повагу і пошану!!! Не кожного ж митця вітала особисто королева Данії і президенти, не кожного дириґента шанувальники правдивого мистецтва після концерту виносили на руках і не кожному встеляли дорогу квітами і вручали лаврові вінки!!!
Не всім були до вподоби та викликали обурення Кошицеві відверті думки про «короткоштанних критиків», яким «власна фіґура заступала світ», про окремих митців та деяких громадських діячів. Не нам бути тому суддями, та ще й за стільки літ, але його щирі, просякнені гумором слова: «Я думаю, що він став компоністом комусь на злість...», або «Не те страшне, що він пише, а те страшне, що знаходяться люди, які його писання друкують», викликають у читача добродушну посмішку!
В останні роки життя Кошиця найближчим його приятелам, колегою і однодумцем був Павло Маценко, який вважав його «борцем за красу української душі». Він добре розпізнав його і як людину, і надзвичайно високо цінив його як митця, який «з великої любови до народної пісні й бажання показати її в усій красі світові, витримав всі зловживання капелян, їх революційну дикість, урази, приниження, щоб уторувати українському імені дорогу у великий світ. І він, знеможений, із слабим серцем переміг» (Від редактора//З піснею через світ. Ч. ІІ. – С. 5).
Його думки про внесок О. Кошиця в українське мистецтво: «...Кошиць був пророком, ... неперевершеним дириґентом. Він умів розпізнати і відтворити кожну пісню так, як живу істоту... він продовжував роботу Миколи Лисенка в стилі гармонізації, але з видимими змінами, ...з глибшими змінами самої пісні. Він, кінець-кінцем, певніше і краще знав пісню навіть від Лисенка. Такі мої слова про Кошиця.
Я учень його учениці – дириґентки Щуровськоі. ...коли вона в гурті своіх друзів і студентів [у Празі] згадувала Кошиця і його дириґування, ій попросту бракувало слів... Вона вважала, що Кошиця післав Бог для рятунку українського народу з духовного боку. ... У Кошицеві жило щось божеське, дар божий, що його неможливо збагнути... Це була постать, післана Богом для пізнання світу духовости українського народу... (Павло Маценко. Музиколог... – С. 22-23).
Теплі спогади про Маестро залишив і Володимир Климків, учень О. Кошиця, його послідовник, довголітній дириґент хору Молодих Українських Націоналістів при УНО у Вінніпезі, названого у 1967 іменем О. Кошиця (Програма концерту: Хор ім. О. Кошиця. 45 років пісні та дружби. Вінніпеґ, Манітоба. Жовтень 1991). Перед тим, як почати вивчати з хором нову пісню, він завжди задумувався над тим, як би її виконав сам Олександр Кошиць. Так як і його вчитель, він спочатку своїми словами пояснював зміст пісні і при потребі пов’язував її з історичною епохою, а вже потім приступав до розучування мелодії, неодмінно звертаючи увагу на вимову слів та дихання.
В програмі концерту з нагоди 50-річчя від дня смерті О. Кошиця, який відбувся в місті 6 листопада 1994 року, наведені наступні його слова: Люди «не забули, що саме він [Кошиць] приніс Україні та її народу славу – хоч і короткотривалу – і купалися в ореолі величі та особистого магнетизму, який оточував цю людину… Цим скромним концертом ми хочемо віддати данину пам’яті нашому вчителю… Ми щиро надіємося, що майбутні покоління ... надихатимуться його музикою, його життям і його безмежною любов’ю до всього прекрасного і благородного в людях».
Учасниця літніх Курсів у Вінніпезі 1943 та 1944 років Ольга Бабух (Солман) зберегла не лише фотознімки, брошурки, програми всіх концертів (хору Молодих Українських Націоналістів/хору ім. О. Кошиця), а й спогади про О. Кошиця. В її пам’яті він залишився приємним, пристойним, доступним. Вражав своєю акуратністю як у веденні хорової справи, так і своїм зовнішнім виглядом. Розмовляв лише українською мовою, був дуже прискіпливим до вимови слів пісні... Курсанти, які після двох місяців практичних занять повинні були виходити на сцену з концертом, намагалися виконувати все, що від них вимагалося, а саме – досконалого виконання кожної пісні.
Ольга присвятила хорові 67 років свого життя, тісно пов’язаного із рідною піснею та українською культурою. Згадала вона і родичів, які жили громадським та культурним життям місцевих українців. Її батько всіляко допомагав Кошицеві особисто та своїй громаді, яка постановила заснувати в місті Осередок української культури та освіти. Працювали всі без жодної платні, бо ж робилося це не лише для себе, а для дітей та внуків, щоби зберегти й передати їм культурні надбання свого народу і, перш за все, зберегти рідну українську мову. Тут напрошується додати, що і діти панства Бабух, і їхні внуки вільно володіють рідною українською мовою та є невіддільною часткою сьогоднішнього життя заоеканської української громади (спогади записано 22 листопада 2018 року).
Михайло Воробій, учасник перших Курсів, які проводилися у Вінніпезі, згадує, що у товаристві О. Кошиць був «веселим, говірливим, розповідав різні цікаві пригоди з свого життя, що завжди веселило присутніх, привертало до нього увагу». А при розучуванні пісні «Роспрягайте, хлопці, коні...», коли дійшло до слів: «...та й поїдем здоганяти літа молодії», «Маестро раптом заплакав». Таке траплялося не раз...
У своїх спогадах М. Воробій звернув увагу на «політичну і релігійну розшарованість» тодішньої української громади. Він розповідає про прийняття після «показового концерту», на якому були представники «різних політичних партій і конфесій, які ворогували між собою». Кошиць звернувся до всіх присутніх з промовою, з якої молодому курсантові запам’яталися його слова: «Що вас усіх тут звело? Безперечно ж наша пісня! Тож хай українська пісня єднає вас завжди і всюди!». Ці повчальні слова викликали «велику овацію» і згодом стали закликом, який часто повторювали на «різних зібраннях і форумах» (Спогад курсанта.//M. Головащенко. Феномен Олександра Кошиця. – С. 203-205).
Тож нехай українська пісня єднає нас завжди і всюди!
Автор: Галина Кравчук, Вінніпеґ, Канада
