Друга світова та крах українських
сподівань
(До 80-річчя події)
Дві
сумні дати є у нинішньому році. У першому випадку це 105-та річниця від початку
Першої світової війни, в другому – 80 років від початку війни ще страшнішої – Другої
світової. На жаль, в обох випадках українські землі стали місцем жорстоких
змагань імперіалістичних хижаків за реалізацію планів світового панування.
Правда, під різним ідеологічним забезпеченням, але з однією і тією ж сутністю –
загарбання, пограбування, насильства. За це вмирали люди і лилася кров, ліс
дерев перетворювався у ліс хрестів. Стихали музи, ревіли гармати, «переселення
народів» набирало жахливих розмірів…
Як могло статися, що двадцяте
століття, яке започаткувалось злетом людського інтелекту у галузі науки і
техніки, породило дві невидані до того людські бойні?
Збіг обставин, які штовхнули світ у
пекло світової війни, настільки фатальний, що серед них важко відшукати головні
і другорядні. Всі вони доповнювали одна одну і привели до тієї безглуздої
провокації у районі міста Глівіце, яка 1 вересня 1939 року (як і сараєвський
постріл 28 червня 1914 р.) стала зачіпкою до війни. Остання протягом тижня
стала Другою світовою. І нічого дивного нема в тому, що учасники цієї бойні ті
ж, що і першої. Адже причини, які породили її, виросли із результатів першої.
Як не дивно, але саме переможці Першої
світової більше боялись нової війни, ніж
переможені. Громадська пацифістська думка в Англії, Франції та інших
європейських країнах сприяла політиці умиротворення Німеччини через певні дії в
сторону перегляду умов Паризького мирного договору, який регулював повоєнний
порядок у Європі. Цей же громадський пацифізм не дозволяв тверезо мислячим
політичним діячам, які бачили небезпеку неоправдуваних поступок, Гітлеру, прийти до влади. Тому політичні посередності,
такі, скажімо, як Чемберлен, Даладьє, своєю політичною близькозорістю не тільки
не відділяли час нової війни, але, навпаки – наближували. Гітлер це розумів і сприймав їхній пацифізм як
слабкість, як страх перед силою.
Після аншлюсу Австрії у березні 1938
р. вершиною дипломатичної тупості стала Мюнхенська мирна конференція на початку
осені 1938р., яка, віддавши Судетську область Чехословаччини Німеччині,
допомагла Гітлеру зробити остаточний і вирішальний висновок про загальний реванш
і боротьбу за світове панування. Від Мюнхена 1938 р. до 1 вересня 1939 р.
залишався один крок. Але, щоб здійснити його на Захід, Гітлер змушений був
зробити його спочатку на Схід. Польща в цій грі була розмінною монетою. В
результаті рішень Мюнхенської конференції, Гітлер запропонував Польщі Тешинську
область, як частину розчленованої Чехословаччини. Цим він хотів прив’язати її
до німецької колісниці. Але коли гра
пішла у «ва-банк», саму Польщу розіграли два «картярі» - Адольф і Йосиф.
Перший запропонував другому частину
Польської держави. Гравці вийняли з рукавів «краплені карти» і 23 серпня 1939
р. у Москві випили шампанське за неіснування Польщі. Перший – 1 вересня почав
реалізовувати домовленість, а другий – 17 вересня. Це вже були події Другої
світової війни.
У своїх далекосяжних планах глобального
панування нацистська Німеччина мала на увазі і простори СРСР, але навчена
гірким досвідом боротьби на два фронти у роки Першої світової, вона повела
тонку, як вона вважала, фарисейську дипломатичну гру: заспокоїти СРСР
подачкою - частиною Польщі, Фінляндії,
прибалтійськими державами, тим самим надійно забезпечити східний тил для
головного удару проти англо-французького альянсу.
Чому Радянський Союз, власне, Сталін,
пішов на такий крок? Відповідь проста. Він переслідував ті ж цілі, що й Гітлер.
Кожен з них думав, що веде дуже тонку
гру і перехитрить у ній партнера. Гітлер вважав, що для початку краще віддати
частину Польщі, Фінляндії, Прибалтику для запевнення щирості союзницьких
намірів, щоб потім відібрати все. Сталін міркував, що хоча одержаний завдаток
не малий,і нехай союзник думає, що має
надійний тил. Ось коли вони (за радянською термінологією – імперіалісти)
взаємно виснажаться,у боротьбі тоді вступить СРСР і світова революція зробить
свою справу - червоний прапор комунізму накриє світ. Так думалося, але не так сталося.
Українське питання завжди ставало на
порядок денний із загостренням політичної ситуації в Європі, яка грозила
перерости у війну. На жаль, історично українська проблема в той час інакше і не
могла б бути вирішена, як через війну одного загарбника з іншим. Правда, у цій
боротьбі могла бути надія на чудодійство, через посередність якого можна було б
досягти державності. Однак прапором українських інтересів прикривалися як фіговим
листком і більшовики, і фашисти. І робили це з єдиною метою: замаскувати свої
грішні імперські загарбницько - асиміляційні цілі.
Власне, реальні українські чинники,
які стояли на позиціях українського самостійництва у міжвоєнний період, потужно
були представлені Організацією Українських Націоналістів, в якій, у міру
наростання відчуття близькості війни,нажаль стався розкол. Вбивство керівника
ОУН Євгена Коновальця, який в Організації бувне тільки вождем, але й фактором
стабілізуючим, прискорило розкол ОУН на мельниківське та бандерівське крила. До
речі, вбивство Коновальця енкаведистським агентом П. Судоплатовим, свідчить про
розуміння цією спецслужбою ролі ОУН та її керівника напередодні радикальних
змін у Європі.
Мельниківське крило орієнтувались на
допомогу Німеччини, бандерівці – на власні сили і сприятливі умови. Однак
ілюзії розвіялись дуже скоро. Після анексії Чехословаччини нацистами, у Закарпатті українці при підтримці
патріотичних сил Галичини, проголосили незалежну державу з тієї частини
українських земель, які були у складі Чехословаччини. Однак у плани Гітлера не
входило сприяння утворенню жодної незалежної української держави. Він віддав
цей острівок пориву української свободи на поталу угорським фашистам.
Цим актом брунатий Фюрер не тільки
закріпив угорського маріонетку Горті
як союзника, але й дав зрозуміти червоному московському диктатору, що
український «джокер» не буде використано у грі проти нього. Це було опосередкованим
політичним підморгуванням до зближення задля «вищих цілей» - поділу світу на
червоносерпасті та коричневосвастичні зони інтересів як в українській так і
загальноєвропейській справі.
Про вагу українського питання у долві
Європи того часу свідчить судження У.Черчеля: «Якщо Фюрер проголосить Україну
незалежною, то західні союзники програли війну, якщо ж ні, то Великобританія
переможе.»
У Гітлера відносно України були свої
плани: це мав бути життєвий простір, житниця, а люди – робочою силою третього
рейху…
Спроба українських самостійників – бандерівців
проголосити 30 червня 1941 р. відновлення Незалежності у Львові закінчилась тим
же – всі головні політичні діячі активної дії були заарештовані і заслані у
концтабори або знищені. Ілюзії розвіялись до кінця.
Лише жертовна боротьба на два фронти у
1942-1954 рр. стала яскравою сторінкою визвольних змагань українського народу
за Свободу. Але це було вже після 1 вересня 1939 року…
Саме того дня 80 років назад, світ
вступив в одну із своїх найстрашніших, найдикіших, найганебніших сторінок
світової історії – Другу світову війну.
Т.Шах
член
УВАН у Канаді
