З ПРАЦІ РУК СВОЇХ...
Канадо, ти вільний краю, криєш світа ти скарби
І маниш ... до себе деспотом пригнічені юрби.
Ілля Киріяк
Надзвичайно важливими відомостями про початки української еміґрації за океан є спогади тих, які на межі ХІХ-ХХ ст. вирвалися з розділених кордонами рідних земель і першими ступили на американський континент. Пошуки найдорожчого: землі, волі, можливості розвивати своє релігійне, громадське, культурне та політичне життя – привели багатьох з них до далекої Канади.
Зі спогадів перших iмміґрантів, руки яких перетворили канадські прерії на родючий хліборобський край, виглядає, що отримати необхідні документи та виїхати до Канади було не так вже й важко. Відмовляли у виїзді переважно тим, хто не мав відповідної суми грошей, мужчинам призивного віку і хворим.
Та не завжди виїзд до Канади був легкою справою. Не в одному випадку староста сільської чи повітової ґміни з тої чи іншої причини не хотів видавати документ на виїзд. Про це розповідає в своїх спогадах Петро Гнатів з галицького села Кадлубище (Лучківці) Бодівського повіту, що неподалік мого родинного села Цішки (Чішки). Сільський староста відмовився видати йому документ на виїзд, але Петрове бажання еміґрувати до Канади було настільки сильним, що він вирішив поїхати до Відня. Як колишній жовнір австрійської армії, Петро добився аудієнції в самого цісаря Франца-Йосифа. Вислухавши його скаргу, цісар не лише осудив вчинок сільського старости, а видав Петрові лист з дозволом на безплатний переїзд залізницею назад до села і ще й повернув йому 25 ринських за дорогу до Відня (J. Skwarok. The Ukrainian Settlers in Canada and Their Schools. 1891-1921. – Edmonton, Alberta, 1958. – C.12).
Наткнувшись на перешкоди з боку сільських властей, дехто з селян навіть відважувався пускатися в дорогу без документів. Одним з таких сміливців був Петро Гаврисишин, 1878 р. н., зі села Зелена на Каменеччині, якому громадський голова відмовив видати довідку на виїзд. Село Зелена було поділене Збручем на дві частини. Східна, де жив Петро, була під Росією, західна – під Австро-Угорщиною. Петро вмів читати та писати по-українськи і навіть трохи знав німецьку мову. Взнавши ім’я аґента в Гамбурґу, написав йому, що хоче виїхати до Канади. Той охоче допоміг, але дав знати, що наперед потрібно 100 ринських на шифкарту (квиток на корабель). Отримавши гроші, аґент повідомив його, коли треба приїхати на залізнодорожну станцію і навіть дав імена людей із сусіднього села, які також виїжджали до Канади. За документи порадив не журитися і пояснив, що перехід кордону до Німеччини буде означати, що то «вже так як в Канаді» (М. Г. Марунчак. Петро Гаврисишин. Піонер-будівничий Шашкевичівської дільниці (Пойнт Доґлес) у Вінніпеґу. – Вінніпеґ, 1962-1963. – С.13).
Чимало спогадів перших наших поселенців на американському континенті друкувала на своїх сторінках заснована 1893 р. газета «Свобода». Цей часопис є друкованим органом Українського Народного Союзу і найстаршим україномовним часописом в Північній Америці. Поміщені на сторінках «Свободи» спогади піонерів є писаними чорним по білому сторінками історії українського поселення у вільному світі.
Уваги читача заслуговують «Спогади з минулих літ», якими ділиться Денис Пирч, роджений в Горлицькому повіті на Лемківщині. Він покинув рідну землю в 1890 р., жив і працював в Америці та Канаді, зокрема у Вінніпеґу. Українці Манітоби усвідомлювали необхідність освіти для своїх дітей і потребу двомовних вчителів. Вони добивалися від уряду Манітоби відкрити вчительські курси для молодих українців-переселенців з закінченою середньою та вищою освітою. Такі курси, які називалися Ruthenian Training School (семінар, бурса), було відкрито у Вінніпеґу в 1905 році. Денис Пирч був в цій школі одним з перших вчителів українознавства (Л. Білецький. 60-ліття українських поінерів в Канаді. 1891-1951. – Вінніпеґ, 1951. – С.48).
«Спогади з минулих літ», писані колоритною місцевою говіркою та пересипані легким гумором, переносять сьогоднішнього читача в епоху еміґраційної горячки. Денис Пирч стверджує, що дорогу нашим людям до Америки показали лемки, «бо вони перші зачали еміґрувати до Америки... І то нараз, начеб їх яка горячка опанувала. До полудня косив, або вівці пас, а пополудні вже їде. «A ти куди?» – питаються його. «Ба, чуєте, до Гамерики, лем ся бою, жеби мня не зімали». Тоді ж ловили жандарми, а саме молодих хлопців, бо хтож буде цісареві служити? І їде лемко в світ за очі без ніякого провідника, немов десь на ярмарок або на відпуст до сусіднього села. Людина, що ніколи кроком не була зі свого рідного села, тепер пускається сама в далеку дорогу... Справді, це неабияка відвага. Плачуть жінки за мужами, а мами за синами й остерігають, саме як у тій пісні співається:
Не їдь, не їдь, любий сину, не їдь, не їдь на чужину,
На чужині хто там знає, яка доля тя чекає.
Але це нічого не помагало. І справді, не одного там лиха доля стрінула...» (Пропам’ятна книга Українського Народного Союзу (ред. Лука Мишуга). – Джерзі ситі, Ню Джерзі: Український Народний Союз, 1936. – С.278).
Задокуменована історія українського поселення у Канаді починається з відомих нам імен Івана Пилипова та Василя Ілиняка з села Небилів, повіт Калуш (нині Рожнятівський район Івано-Франківської області), які прибули до Канади 7 вересня 1891 р. і згодом осілися в Альберті. Цей рік прийнято вважати початком масового переселення українців до Канади.
Чому саме рік 1891-ий? З цього приводу історик Михайло Марунчак пише, що довкола цієї дати та імен Ілиняка та Пилипова створилася легенда (а люди вірять легендам, хоч і знають, що в них «не завжди повна правда»). Довгий час про цих перших українських імміґрантів у Канаді ніхто не знав. Це ‘відкриття’ зробив професор Іван Боберський (1873-1947), український громадський та політичний діяч, який в присутності свідків записав їхні життєві спогади.
Іван Боберський протягом майже десяти років жив і працював в Канаді, виконуючи обов’язки представника уряду Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) та українського Червоного хреста. Він був активним членом Товариства опіки над українськими поселенцями ім. Св. Рафаїла в Канаді. Товариство у співпраці з «Департаментом Колонізації СПР-а у Вінніпеґу стало листуватися з Департаментом Іміґрації», в архівах якого зберігалися списки переселенців. Так на поверхню виплив 1891-ий рік та імена Івана Пилипова і Василя Ілиняка (Марунчак М. Історія українців Канади. Т І. – Вінніпеґ, 1968. – С.25; Стечишин Ю. Історія поселення українців у Канаді. – Едмонтон, 1975. – С.117-119).
Спогади Івана Пилипова на його господарці в Ламонт (Lamont) та Василя Ілиняка на його обійстю біля містечка Чипмен (Chipman) І. Боберський записав перед своїм поверненням до Югославії. Їхні розповіді подають надзвичайно багату, вартісну та цікаву інформацію. Вони повертають читача до періоду еміґраційної горячки, змальовують невеселу картину життя-буття нашого люду в старому Краю, звідки переносять його в прерії Канади. Очевидці з болем згадували ті злидні, в яких жило тодішнє село, розповідали про своє рішення виїхати до Канади і те, як сільський війт та писар залякували іх і відраджували від поїздки. Не забували вони і за труднощі, з якими зіткнулися в перші роки на чужині, і з гордістю ділилися тим, чого досягнули за сорок літ в Канаді.
Спогади Василя Ілиняка «Приїхав в році 1891» були опубліковані 1933 р. в календарі «Провідник» (ОБРАЗКОВИЙ КАЛЄНДАР КАНАДІЙСЬКИХ УКРАЇНЦІВ), який видавався у Вінніпеґу Товариством опіки над українськими поселенцями ім. Св. Рафаїла в Канаді. Редагували календар о. П. Божик і К. С. Продан («Печатала Народна Друкарня. 173 МекҐреґор Ст. – Вінніпеґ, Ман.»).
Обкладинка календаря «Провідник» з власноручним підписом К. С. Продана і перші фотознімки Івана Пилипова та Василя Ілиняка.
Під фотознімком І. Пилипова напис: «Світлив Іван Боберський дня 2. квітня, 1932, в Ламонт, Алта» (С.30). Під фотознімком В. Ілиняка читаємо: «Василь Ілиняк, перший іміґрант з Галичини. Прибув до Канади 1891 р. Господарить на землі коло місточка Чіпман в Альберті. Світлив проф. Іван Боберський» (С.33).
Спогади Івана Пилипова «Як перших двох українців заїхало до Канади, в р. 1891» вийшли теж у Вінніпеґу, в «Калєндарі Канадійського Фармера» на Рік Звичайний 1937. Історія, пов’язана з появою статті та її передрук, доступні за посиланням: Радомир Білаш. Край зоветься Канада...: http://undias.archives. gov.ua/doc/ pamjatky/ 2008.pdf.
Обкладинка «Калєндаря Канадійського фармера» на 1937 р.
У своїх спогадах Іван Пилипів розповідає, що про Канаду та Америку він чув від вчителя в школі, а пізніше від німців зі сусіднього села, через яке він з іншими селянями ходив смерекові «сплави гонити». Від своїх людей в Канаді німці вже знали, що там можна легко дістати землю.
Отримавши від німця Гарвея адресу його сина та дочки, Іван взявся за перо... Діти Гарвея відписали і порадили: «Лиши гори і доли і ходи сюда. Тут усе зробиться. Хліба досить, худоба дешева, місце всюди».
Іван довго не вагався. Він продав пару коней і воли, трохи землі і восени 1891 р. разом з Василем Ілиняком покинув село. На руках вони мали лише «робітничі книжочки на роботу до Німеччини», але в селі всі знали, що Пилипів з Ілиняком їдуть до Канади.
Пошукуючи за роботою по приїзді до Канади, вони здибалися з жидами та німцями, з якими могли порозумітися по-українськи. На початках Пилипів з Ілиняком заробляли на жнивах у менонітів недалеко від Вінніпеґу в містечку Ґретна (Gretna). Тут вони вперше побачили «молотільню, бо в ... селі всі молотили ціпом». (Меноніти – одна з релігійно-протестантських громад, які почали приїздити до Канади з етнічних українських земель ще з 1874 року. Поселялися вони в південній Манітобі. Навіть одній зі своїх колоній дали українську назву Хортиця (Chortitz). Так називався острів на Дніпрі, де князь Дмитро Байда-Вишневецький поклав початок Запорізької Січі. Після знищення і скасування Січі московськими царями, острів було заселено німцями-менонітами. Деякі з них згодом переселилися у прерії Канади і привезли з собою назву Хортиця. Разом з ними могли приїхати і українці ще перед 1891 р. (Енциклопедія українознавства. Т. ІІ. – Київ, 1994. – С.439; Ю. Стечишин. Історія поселення українців у Канаді. – Едмонтон, 1975. – С.107; W. L. Morton. Manitoba: a History. – Toronto: University of Toronto Press, 1957. – С.160)).
На самому початку 1892 р. Іван Пилипів повернувся до села, щоби забрати до Канади свою родину та родину Ілиняка. Але виношував він й інші, ще більші плани, які дали поштовх груповому поселенню українців в канадських преріях. «Я міркував, – розповідав він І. Боберському, – щоби було добре спровадити більше родин з нашого села. Вони могли б дістати зéмлі разом, то не вкучилобся в чужім краю. Я погадав собі, щоб можна взяти і цілий тавншип... То є 36 секцій; одна секція має чотири фарми; цілий тавншип має 144 фармів, кожна по 160 акрів, по нашому 113 морґів. Отже 144 родини може замешкати одна при другій».
Та не так все швидко сталося, як гадалося. Польські власті звинуватили Пилипова у тому, що він підбурював селян до виїзду до Канади і притягнули його до кримінальної відповідальності. Властиво, Пилипів розповідав правду про Канаду, про вільні землі і навіть радив, що брати зі собою в дорогу. І люди заметушилися...
Судовий процес над Пилиповим набрав великого розголосу, що ще більше зрушило еміґрацію за океан. Поки Пилипів відбував кару, кілька родин з Небилова, яким він допоміг з документамиí, виїхали до Канади. Вони послухали переконливих слів свого односельця: «Тікайте, тікайте! бо тут не маєте землі, а там є земля. Ви тут попихачі, а там будете господарями».
Іван Пилипів виїхав до Канади з жінкою та чотирма дітьми «в третій день по Великодні, 1893 р.». Їхали з ними Стефан Чічак з жінкою та чотирма дітьми і Юрко Паніщак з жінкою та двома дітьми. Паніщак мав намір виїхати до Канади ще в 1891 р. разом з Ілиняком та Пилиповим, але отримав відмову через брак необхідної суми грошей.
Розповідаючи про пошуки доброї землі, Пилипів згадував, що залізниця була для них задармо і вони могли з аґентом їздити, куди захочуть: «Той аґент завіз нас до Лянґербурґа, до одного фармера... Возили нас возом і показували землі, щоби ми могли вибрати поле для себе. Я застав тут знайомих німців з ліса, які робили під моїм проводом над Лімницею. Сподобалися нам фарми. Я записав числа однієї фарми на себе, а другі числа записав на Ілиняка, бо він не вмів писати».
У Винніпеґу вони поплатили по десять долярів за «гомштад» і, послухавши поради німця з Калуша, поїхали подивитися ще на землі далі на захід, де тепліше: «Ми поїхали до Калґар, бо залізниці до Едмонтону ще не було. Дісталися ми до Ґрінфельду. Зéмлі всюди, зéмлі, куди лише рушитися, порожні. Бери плуг та ори! Не так, як в краю, що люди на вузоньких загониках сидять, або навіть городця не мають».
В пошуках за доброю землею вони зустрічалися з різними людьми, найчастіше з німцями. Від них дізнавалися, що їхні початки на чужині були дуже важкими, бідували три-чотири роки, але пізніше «дороблялися і приходили до гаразду».
В 1903 р. після кількох заробітчанських літ в Америці Пилипів осівся в місцевості Една - Стар (Еdna - Star ) в Альберті, де замешкало більше родин з Небилова. Це перше групове українське поселенням у Канаді прийнято вважати колискою української імміґрації до Канади (М. Марунчак. Історія українців Канади. Т. І. – Вінніпеґ, 1968. – С.25-29).
Про свій доробок в Канаді Іван Пилипів розповідав: «За ті довгі роки доробив я чотири фарми, так що тепер маю їх п’ять, виплачених і на мене записаних. Купував я лоти в Едмонтоні і Вінніпезі і продавав доросше, або тратив на них... Тепер не посідаю в Едмонтоні нічого. Лише у Вінніпезі маю 15 лотів землі і мушу платити яких 40 долярів річного податку...
Наш нарід поступив у Канаді, навчився багато. Тай Канада поступила. Люди робили волами, потім кіньми, а тепер машинами. Кіньми їхати вже за поволи, то люди купують авта. Наші фармері мають вже авта до виїзду...».
Перекинувшись думкою до рідного села, яке залишив назавжди 40 літ тому, оповідач завершив: «В старім краю якось не добре; нашому народови ще гірше стало. Люди пишуть тай газети голосять, що там б’ють людей як за панщини. Там хотять, щоб наш чоловік залишився неписьменним, без школи. Молоді, що вродилися вже в Канаді, того не знають; хто приїхав з краю, той пам’ятає, як там було: поляки нами помітували...» (Як перших двох українців заїхало до Канади, в р. 1891. Калєндар Канадійського Фармера на Рік Звичайний 1937. – С. 122 - 133).
Василь Ілиняк, знаючи з листів про арешт Пилипова, змушений був сам приїхати до Небилова, щоб забрати до Канади свою родину. Через брак відповідної суми грошей Ілинякам не вдалося виїхати одразу. Підробивши на сплавах дерева, Ілиняк з родиною виїхав до Канади на початку 1894 року. Бажання виїхати було настільки сильним, що він признався: «Я бувби поїхав до Канади, хотяйби прийшлося відрізувати рукави від сірака».
Попрацювавши 4 роки пастухом у німців в околиці Ґретна, Ілиняки перебралися до Альберти, на «голу преру» і взяли землю коло Василевого брата Петра.
Підсумовуючи пережите, Ілиняк додав: «Від цього часу працював я на своїй землі, для себе і для своїх дітей... Напрацювалися ми і набідили, але робота дає чоловікови радість, ...тепер гірше мені, бо вже не змагаю до праці, а часи инші. Я брав за оден рік 100 долярів, а тепер робітник хоче за оден день три доляри... Тепер вже лекше приїхати до Канади. Всюди є свої люди, що порадять і покажуть» (Приїхав в році 1891. Провідник. – С . 31-34).
Долаючи щоденні труднощі, перші українські поселенці з праці рук своїх добилися добробуту і кращого життя не лише для себе, а й для дітей своїх та внуків-правнуків. Це про таких як вони пише у своєму вірші канадський поет Теодор Федик:
Правда, що тут є фармері, що си жиють гойно,
Уже він так не бідує, є всего довольно.
Бо він борше тут заїхав та взяв добру фарму,
Хоть зразу він набідився, але не на дармо.
Село Небилів. Відкритий 1991 р. пам’ятник Івану Пилипову та Василю Ілиняку, першим українським імміґрантам в Канаді (Канаду відкрив Небилів: https://report.if.ua/gazeta/ kanadu-vidkryv-nebyliv-pershymy-tudy-podalysya-dva-choloviky-z-prykarpattya-foto-video).
Галина Кравчук, автор, перекладач, дослідник з питань генеалогії та історії роду. Вінніпеґ, Канада.
