Статті та блоги: Генерал Віктор Курманович

( До 75-ої річниці з дня смерті)

Pro Patria et Libertate!

( за Вітчизну і свободу)

У жовтні 1945 року за нез’ясованих обставин помер в Одеській тюрмі НКВД генерал УГА Віктор Курманович, один із визначних українців, який в буремні 1918-1920 рр . у неймовірно тяжких умовах , виснажений окопами Першої світової , російським полоном, італійським фронтом, « чотирикутником смерті », залишився відданим справі побудови Української Незалежної Самостійної Соборної Держави. Не залишив генерал цієї боротьби і в 30-х рр.ХХ ст. Він завжди підставляв своє плече, якщо справа стосувалася української перспективи.

Більшість дослідників життєвого і бойового шляху Віктора Курмановича сходяться на тому, що майбутній генерал народився на Золочівщині , у селі Вільшаниця26 лютого 1876 р у сім’ї священика.( Олександр Колянчук, Микола Литвин, Кіш Науменко. Генералітет українських визвольних змагань.

Львів , 1995 , с 177 ; Довідник з Історії України. А-Я. Київ. «Генеза», 2001, с 386; Енциклопедія історії України. 5 том. Київ « Наукова думка», 2008, с 525; Василь Кучерук. Українська Галицька армія. Довідник .Київ. Нотна фабрика , 2010 с 163).

Про місце народження є й інші твердження ( Див. Західно-Українська Народна республіка 1918-1923. Уряди. Постаті. Львів, 2009, с 128). Проте і першому, і у другому випадках врешті решт слід генерала простежується на Золочівщині.

Після закінчення початкової школи хлопчика Віктора ми уже бачимо у Золочівській гімназії . Там він здобував середню освіту разом з братом Левком. Віктор був одним із кращих учнів гімназії. Батько священик за традицією хотів бачити і меншого сина парохом ( старший пішов шляхом батька - став священиком).

На час навчання в гімназії у Золочеві 35-й стрілецький полк Австро-Угорської армії. Малий Віктор у вільний від науки час любив спостерігати за військовим вишколом, захопився книгами з військової тематики , вів розмови з австрійськими вояками українського роду. Запала йому в душу військова справа настільки, що , він, учень 5-го класу гімназії, вмовив батька віддати його продовжувати навчання у кадетську школу. Родичі погодились. Можливо батько прислухався і до порад митрополита Андрея про те, щоб священики віддавали синів не тільки у семінарії , але й кадетські школи. Він передбачував майбутню боротьбу за самостійну Україну, яка потребуватиме своїх свідомих українських професійних старшин.Митрополит як у воду дивився. (Див. Олег Стецишин. Ландскнехти Галицької Армії. Часопис. Львів, 2012, с.28).

Віктор Курманович стає кадетом у Лобозові, там знаходилась одна із кадетських шкіл (передмістя Кракова). Закінчив військовий вишкіл у десятці кращих випускників. Службу розпочав у 48-му пішому полку в м. Кремс на Дунаї. На цьому він не зупинився, навчання військової справи продовжив у Віденській академії, яку успішно закінчив у 1902 р. «Я працював тоді з усіх сил над поглибленням військових знань» - згадував пізніше випускник Крігешулє Віктор Курманович ( Західно-Українська Народна Республіка, 1918. 1923 Уряди. Постаті. с.129). Тільки глибокі знання, наполегливість, дисциплінованість дозволили Курмановичу опинитись у Генеральному штабі австрійської армії, за три роки він уже сотник (капітан). У 1912 р. його призначають командиром пішого куреня 13-го полку в м.Більську. Про це він писав на сторінках часопису «Літопис Червоної Калини» у ч. 7-8 за 1936 рік.

Ближче до початку Першої світової війни В.Курмановича відкликали знову у розпорядження Генштабу. Він був засланий у Росію з розвідувальною метою, результати його місії були використані при підготовці до війни. Вдруге його розвідувальне зондування прикордонних теренів Росії закінчилось арештом у Ковелі російською контррозвідкою та ув’язненням у Варшавській тюрмі. Там він пробув до весни 1915 р. , його обміняли на одного російського офіцера з оточення царя.

Після короткого відпочинку вже у ранзі підполковника він знову на російському фронті, але уже як командир піхотного полку.

Калейдоскоп подій Першої світової приносив свої сюрпризи. У травні 1915 р. Італія несподівано вступає у війну на стороні Антанти, утворюється ще один фронт – італійський. Австро-Угорське командування весною 1916 р. перекидає на італійський фронт 9 дивізій. Серед цих військових з’єднань – і піхотна бригада, командиром якої є уже полковник Віктор Курманович ( Maciej Kozlovski Zapomniana wojna/ instytut wydawniczy«Swiadectwo», Bydgoszcz, 1999.S 356)

Наприкінці жовтня 1918 р. стало ясно, що Габсбурська монархія дихає на ладан, навальний наступ італійської армії розвалив італо-австрійський фронт, десятки тисяч українців, що воювали на стороні Австро-Угорщини потрапили у полон (серед них був і один із старших братів його батька – Андрій Шах – прим. авт.). Полковник Курманович і тут проявив хист командира – організовано відвів свою бригаду без значних втрат. Виснажений війною відбув на лікування.

У Відні він довідався про події у Галичині, про польсько-українську війну. Не роздумуючи, через Будапешт виїхав до краю. 24 грудня полковник Курманович уже у Тернополі. Там на той час знаходився уряд ЗУНР. Військове міністерство, яке очолював полковник Д. Вітовський, скерувало його до Жовкви для формування бойової групи «Північ».

З приходом до командування Українською Галицькою армією генерала Михайла Омеляновича –Павленка та полковника Євгена Мишковського, розпочалася реорганізація УГА. На основі групи «Північ» утворився 1-й галицький корпус. Його сформував полковник В.Курманович у складі чотирьох бригад: 5-а Сокальська, 6-а Равська(сот. Ю. Головінський), 9-а Белзька та 10-а Янівська.

Державний секретаріат військових справ своїм наказом від 12 лютого 1919р. призначив полковника В.Курмановича начальником штабу УГА. З цього ж дня він став виконувати і обов’язки військового міністра – державного секретаря військових справ.

Ситуація на польсько-українському фронті склалася тяжка і непередбачувана. В українців було забагато ворогів і мало єдності. Польські політики лякали Європу більшовицькою навалою, намагалися показати українців у негативному світлі, видаючи їх майже за українських більшовиків. Поставивши на Польщу як забрало проти більшовизму, Антанта озброїла і вишколила 80-ти тисячну армію Галлера як силу, що має боротись виключно з червоною Москвою. Вона ж несподівано прибула на галицький фронт і 14 травня, разом із всією польською військовою армадою, накинулась на ослаблену Галицьку армію. Почався відступ. Це був період неймовірного напруження фізичних і морально-психічних сил полковника В.Курмановича, який будучи людиною відповідальною і обов’язковою, звалив на свої плечі увесь тягар проблем. Їх треба було вирішувати. Газета «Стрілець» писала про цей період діяльності В.Курмановича як шефа штабу Галицької армії та військового міністра: «Своєю працею вдень і вночі впроваджує всіх у подив, зваживши при тім, що мучила його недуга ніг, якої набавився на фронті, а до того часто долучався біль голови та горячки… цілими ночами і днями приходилося йому при карті і телефоні кермувати армією»… (Західно-Українська народна республіка , 1918-1923 Уряди. Постаті, с.134-135).

Травневий наступ польської зброї загнав Галицькі війська у район Чорткова. Виникла загроза існування армії. 5 червня В.Курманович звернувся до вояків з наказом. У ньому, окрім іншого, він наголошував: «Наказую сей час всякий дальший відворот застановити, а приказую натомість готовитися до рішаючого наступу удару. Се мій останній приказ і жадаю його виконати доки хоч один український жовнір буде при життю ». (М.Р.Литвин, К.Є.Шауменко. Військова еліта Галичини. Львів,2004, с.162).

Через два дні після звернення В.Курманович віддає військам наказ перейти у контрнаступ. 8 червня, українські бригади перейшли до активних дій, зайняли Чортків. 9-го ж червня всі три корпуси УГА розгорнули наступ по всьому фронту. Розпочалась знаменита військова операція, яка відома в історії як Чортківськаофензива. Цього ж дня полковника В.Курмановичахвороба поклала у шпитальне ліжко.

Чортківський контрнаступ через брак боєприпасів захлинувся і армія УГА змушена була перейти 16-18 липня Збруч та об’єднатись з дієвою Армією УНР.

В. Курманович, після ви здоровлення уже у чині генерала увійшов до Штабу Головного отамана С.Петлюри як генерал-квартирмейстер. Розпочалась його військова одісея на Правобережній Україні із взяттям Києва, відступом звідти, страшним «чотирикутником смерті», союзом з більшовиками (ЧУГА), розривом з ними та білою Добрармією, відходом до західних кордонів і грудневим припиненням фронтової боротьби. На цьому етапі національних змагань українці зазнали поразки.

Генерал В. Курманович одержав можливість виїхати до Чехословаччини на лікування. Поправивши здоров’я він залишився в Чехословаччині, перебравшись до інтернованих частин УГА в Німецьке Яблінне як командир табору, де перебувало п’ять тисяч галицьких вояків ( стрільців і старшин). Після ліквідації табору 1923 р., генерал поселився у Відні.

У міжвоєнний період (1923-1939 рр.) генерал В.Курманович співпрацює з УВО (Українська військова Організація, а з 1929 – з ОУН (Організацією Українських Націоналістів) у питаннях, які стосуються військових проблем.

На початку червня 1933 р. у Берліні відбулася чергова конференція Проводу ОУН. На ній обговорилиПостанову ПУНу про призначення на пост Крайового керівника ОУН на ЗУЗ С. Бандери. На цій же Конференції генерал В.Курманович був заприсяжненийяк член ОУН та включений до ПУНуяк дійсний член Проводу. (Петро Мірчук. Нарис історії ОУН. 1920-1939. с. 378).

У другій половині 30-х рр. ХХ ст. стала особливо актуальною військова тема. У 1933 р. нацисти прийшли до влади у Німеччині. Вони у своїй програмі , основаній на праці «фюрера німецького народу» Адольфа Гітлера) Майн камптф (моя боротьба), започаткували реваншистські кроки щодо створення Великонімеччини.

ОУН не могла стояти осторонь тих загальноєвропейських процесів, що прямували до перегляду політико-дипломатичні конструкції під назвою Версальська система. Тим більше, що А.Гітлер основним політичним лозунгом проголосив: «Геть Версальські пута».

ОУН створила у Данцігу (статус вільного міста) військовий вишкільний центр для підготовки і передпідготовки військовиків (бойовиків), які в слушний момент міжнародної ситуації, повинні із зброєю в руках взяти участь у реалізації головного завдання українців – створення української СоборноїНезалежної Держави. Генерал В.Курманович разом з генералом М.Капустянським організували і проводили навчання українських кадрів для майбутніх бойових акцій на випадок європейської війни. Генерал В. Курманович для цих цілей опрацював і видав як співкерівник референтури військових справ ПУНу, ”Загальний курс військового вишколу ” ( Петро Мірчук. Нарис історії ОУН с 380)

Після Львівського атентату на радянськеконсульство у Львові ( вбивство А. Майлова) у 1933 р, «батько всіх народів» тов. Сталін особисто дав вказівкущодо ОУН – курс на знищення. В результаті активностібільшовицьких спецслужб загинув керівник ПУНуполковник Є.Коновалець. Про вагу генерала В. Курмановича в Організації свідчить і той факт, що він ізнебагатьох членів ПУНу був присутнім на похороніЄ.Коновальця 28.05.1938 р. у Роттердамі. Він же бувучасником Римського Великого Збору ОУН напередодніДругої світової війни 27.08.1939 р.Разом із генералом М. Капустянським бачимо його членом президії конгрессу, під псевдо «Торк» ( головував О.Сеник).

З висоти часу з сумом мусимо констатувати, щоРимський Конгрес, на якому наступником полковника Є. Коновальця на посту керівника ОУН став полковник А.Мельник, поклав початок латентному процесовірозколу ОУН на два крила. Розвал єдиної ОУН остаточно стався уже в умовах Другої світової ( квітень1941 р.) у результаті Краківського Другого Надзвичайного Конгресу. На ньому головоюОУНобрали С.Бандеру.

Дві новостворені фракції , за іменами своїх лідерів, стали відомі як ОУН (м) – мельниківці та ОУН (б) – бандерівці. Вороги торжествували. Найпотужніша у Європі підпільна організація розкололась. Генерал В. Курманович залишився на старих позиціях, у крилі А. Мельника.

Перші політико-організаційні непорозуміннчпоявиласяміж двома крилами ОУН у зв'язку з подіямина українському Закарпатті. Наприкінці 1938 – весною 1939 р. Генерал В. Курманович був представникомПУНу 4 грудня 1938 р. у Хусті на І з'їзді ОрганізаціїНаціональної Оборони « Карпатська Січ». Прихильникиполковника А.Мельника вважали, що активної участі у подіях на Закарпатті ОУН не повинна брати. Протилежну позицію зайняли прибічники С.Бандери. Розкол поглиблювався.

Друга світова війна ще більш загостриларозбіжності мідж двома відламами ОУН стосовнонімецької політики щодо української справи. Мельниківці були тут більш поміркованими, виходили ізтого, що хоч щось треба рятувати. Цю позицію очоливпрофесор В.Кубійович, він же підтримував ідеюформування української дивізії у складі вермахту з тим, що вона, дивізія, в перспективі може стати зародкомукраїнської армії.

28 квітня 1993 р.у Львові була утворена військоваУправа для формування дивізії « Галичина». Почеснимїї головою обрали генерала В.Курмановича.

Бій під Бродами у липні 1944 року, розгром дивізіїпородили різночитання цього явища , його потрібність, біль втрати, тощо.

Повернення більшовиків у Галичину заставило генерала В.Курмановича перебратися до Відня.

Після закінчення бойових дій у Європі спецслужбиНКВД розпочали полювання на людей із їхньоїкартотеки. До них належав і генерал В.Курманович. Люди із відомоства Лаврентія Берїї знайшли ізаарештували у Відні хворого генерала. Його доправилидо Одеської тюрми НКВД.