Vivos voco,mortuos plango.
(Кличу живих, плачу за мертвими)
Упродовж останніх років загострилось ідеологічне протистояння щодо двох травневих подій: 8 та 9 травня. Прихильники «Русского мира» горою стоять за 9 травня – «День Победи» в Великой Отечественной. У той же час зростає кількість прихильників ушанування загальноєвропейського 8 травня як дня закінчення Другої Світової у Європі, дня перемоги над нацизмом-, дня пам’яті і скорботи за тими мільйонами життів, які зжер монстр «надлюдини», арійської «білої бестії», з одного боку, а з іншого - «борця» за світовий комунізм.
Спробуємо зрозуміти європейців. Смерть людини – це трагедія для рідних, близьких, друзів. Ушанування пам’яті померлого – це завжди сумні ритуали, але аж ніяк не радісні, із салютами та гучними заходами. А тут ідеться не про одиниці смертей, а десятки мільйонів (останній генсек КПРС і лідер СРСР М.Горбачов признався до 27 мільйонів загиблих у «Великой Отечественной»). Насправді справа не у 8-му чи 9-му травні, а в тому змісті, яким наповнюють ці числа. Хочете 9-го, нехай буде 9 – те, але не шаманьте в цей день, не брязкайте зброєю, не демонструйте сили, не залякуйте світ своєю армадою, яка може «спопелити США», за словами одного московського ідеологічного мракобіса.
Вочевидь,- висловлює свою думку О. Майборода щодо «перемоги» 9 травня 1945 року,- мілітаризація суспільної психології, породжена свого часу ейфорією перемоги є найстрашнішим наслідком другої світової війни. (О. Майборода. Свято перемоги з присмаком гіркоти. Сучасність. Помісячний часопис. 1995, № 5, с.112)
Діагноз О.Майбороди з 1995 р. про те, що мілітаризація суспільної свідомості підігрівається ейфорією перемоги є незаперечним фактом. Одночасно фактом є і те ,що цим наркотиком вміло маніпулюють російські великодержавники . Особливо сьогодні, коли вони розпочали наступ на мізки населення « рускава міра» тотальною підготовкою до «75 годовщины победы».
Чим менше хліба , тим більше видовищ – принцип агонізуючої імперії. Гаспад. В. Путин, як виходець із КГБ, добре знається на таких процесах. Більше видовищ, більше надії. РП Церква є добрим помічником у цих акціях. Імперські хвороби невиліковні . Вони конають разом з імперіями. Справа часу.
Пам’ять потребує спокою. Це і є той європейський цивілізований підхід до дня закінчення війни. Україна пристала на червоний мак як символ пам’яті за пролиту кров. Георгіївська «лента» тут виступає символом мілітаризму.
Тепер щодо терміну і поняття «Велика вітчизняна війна». Цей ідеологічний тренд продовжує бути каменем спотикання в сучасному українському суспільстві, особливо коли прикладає свою ідеологічну руку Москва через свою п’яту колону. Людина, яка керується логікою речей, розуміє, що, зрештою, нацизм і стілінізм однаковою мірою (що визнано націями), винні у розв'язанні Другої світової, яка почалася 1939 року. Обидва союзники, які заприятелювали підписанням сатаниської угоди під назвою пакт Ріббентропа – Молотова, фактично Гітлера – Сталіна, ввергли світ у шестирічну бійню. Другий період Другої світової на сході Європи іменується німецько- радянською війною.
Для українців, особливо галичан, цей період (з 22 червня 1941р.) пов’язаний зі страшними масакрами у тюрмах міст і містечок краю: важко повірити, що це робили люди.
Комуно – більшовицький морд наприкінці червня (22-30) абсолютно демаскував цю злочинну систему, яку пізніше, уже в часи Горбачовської перебудови, один із її ідеологів Александр Яковлєв визначив як «кримінально- терористичну» державу фашистського типу (Александр Яковлєв. Омут памяти. Вагриус, - 2001-с.8).
Якщо прийняти, що німецько-радянська війна була вітчизняною війною, яку вела Вітчизна, мати народу, то яка б це мала бути «мачуха», що «поїдала» своїх дітей у тюрмах з 22 червня 1941р. десятками тисяч. Якщо війна за захист Вітчизни, то чому тисячі опричників із синіми кашкетами і червоними пагонами замість того, щоб спішити на кордон і бити ворога, що напав на «вітчизну», захищати її, мордували із сатанинським завзяттям мирних галицьких інтелігентів, свідомих міщан, селян, громадських діячів, які в період польської присутності самовіддано трудилися на благо української національної справи у кооперативах, «просвітах», спортивних товариствах, дбали про збереження національної ідентичності?
Хіба нащадки тих замордованих у тюрмах на початку німецько – радянської війни можуть визнавати її Вітчизняною? Яка ж це Вітчизна, яка замість того, щоб, як «мама», мала б захищати своїх дітей, їх пожирала? А потім, коли в 1943-1944р., у період звільнення України від нацистів, мобілізованих беззбройних хлопців навіть у свитках гнала «вітчизна» під кулі ворога, гатила їх тілами Дніпро при форсуванні ріки у 1943р. Так Вітчизна не робить, так творить потвора.
Повернімся до початку німецько – радянської війни. Далі йтиметься про Бібрку. Про те, що побачили міщани та люди із сіл, з яких забрали НКВДисти до бібрської тюрми напередодні війни когось із рідні.
Надамо слово очевидцям. Спочатку одному з тих, хто дивом урятувався із бібрського пекла - тюрми. Тим щасливим у Бога чоловіком був Іван Шкварко, літератор, родом зі Звенигорода Бібрського повіту. Його заарештували у Львові, але через «завантаженість» львівських «Бригідок» 22 червня 1941р. він був «повернутий» за місцем проживання, на Бібреччину. Зрозуміло, з тюрми в тюрму.
22 червня була неділя. «Ранок був погідний, скупі промені світла проникали у камеру через загратовані вікна». Раптом «задрижала вся тюрма від недалеких взривів». Раз, другий, третій…». Невже війна. Бігме, війна, - не втерпів молодий Федь Зборівський із Водник». Так описує Іван Шкварко початок німецько-радянської війни, яку він і його співкамерники зустріли у Бібрській тюрмі. У камері ще були: Гриць Сновидович з Підгородища, Дяків із Старого Села. 23 червня Івана Шкварка перевезли в іншу камеру - №7. У цій тюремній «оселі» він застав студентів ветеринарії зі Львова Юрка Свищука та Маріана Жегановича, (обидвох заарештували по дорозі додому, у село Вовків на Перемишлянщині), Миколу Дучія з Романова. «Перед вікнами нашої сьомої камери, - продовжує згадувати І.Шкварко; - заїхало якесь вантажне авто, зупинилось, але мотор зловіщо гудів… На камінному тюремному коридорі загриміли раптом нервові, важкі кроки. Ми почули такі ж нервові вигуки - і несподівано відскочили двері котроїсь із камер. «Вихаді, растаку твою мать!» - роздався лютий, охриплий москальський проклін. Хтось вийшов. Ми загострили слух…і пронизливе «гр-им струсонуло стінами тюремного коридору. На обличчях товаришів я побачив застиглий, блідий жах: Розстрілюють!».
За хвилину все повторювалось, гримів постріл, ревів мотор…
І так камера за камерою «очищались» від «ворогів народу.» На якийсь час мотор замовчав…трупи вантажили на машину. «Скільки їх було – запитує сам себе Шкварко: може, двадцять, може, тридцять…авто виїхало кудись за місто».
28 червня 1941р. злочинці продовжували свою «роботу». Остання камера. В ній 11 в’язнів, … після викликів залишилося 6… Минуло декілька хвилин, нікого не кличуть. Чути рев літаків, з яких стріляють…В тюрмі тихо. В’язні зрозуміли, що більшовицькі опричники втекли. В’язням вдалося розбити двері камери підручними матеріалами із нар, вирватись на волю, допомогти вибратися ще й тим, що залишились ще в інших камерах. «Ми розійшлися, хто куди…» - розказує І.Шкварко. Що ж побачили люди, які зайшли у тюрму 29-30 червня?
Олег Цимбала у книзі спогадів «Окрадені», яка побачила світ у Львові 2001р. пише: «Коли люди увійшли у двері міліції, наштовхнулись на великий казан, у якому лежало зварене тіло адвоката Кульчицького (закінчив Віденський університет – Т.Ш.). Вразило те, - продовжує О.Цимбала, - що садизм по-радянськи достиг найвищої майстерності з огляду на те, як завдати людині болю за допомогою примітивних способів садизму, а тому ошпарювали тіло у котлі. Поруч лежали інші тіла жертв, які були понівечені до невпізнання. Але рідні впізнали їх по одязі та за іншими прикметами тіла».
Очевидець результатів масакри у Бібрській тюрмі Володимир Грицин у той час жив у Бібрці (в період польської присутності проходив адвокатську практику – прим.авт). Ось що він побачив: «На тюремному подвір’ї лежали набряклі, дуже здеформовані тіла, між якими я впізнав адвоката Романа Кульчицького. Тіла набрякли від того, що їх поливали кип’ятком. Подальше лежав Андрій Боднар, до якого були застосовані інші тортури: повибивали зуби, вирізали язик і поламали пальці… Я зайшов до келії (камери – Т.Ш.), де лежав Стах Козакевич. Вступивши до неї, я вліз по кістки в застиглу кров… Все тіло Козакевича було поколене, а на обличчі застиг жах. («Шкільний дзвінок», Альманах. №5, 2000,червень с.21). Оскільки, Володимир Грицин був фотографом-аматором, то зробив ряд світлин, на яких зафіксував наслідки «комуногуманізму». (В 1944р. В.Грицин залишив Україну, став емігрантом, зроблені світлини він передав в український музей у Нью-Йорк – прим.авт.).
30 червня 1941р. похідна група Я.Стецька увійшла у Львів і проголосила відновлення у краю української влади. Поступово організовувались такі органи на місцях. У Бібрці теж утворилась районна і міська українська адміністрація. Треба було якнайшвидше поховати тіла помордованих, враховуючи літній час, можливість епідемії. За організацію похорону відповідав директор школи, член адміністрації Роман Кулинич. (Див.Українське державтотворення. Акт 30 червня 1941. Документи і матеріали. Львів-Київ, 2001, с.281.)
1 липня 1941р. при величезному напливі міщан та жителів сіл відбувся похорон. Перебіг траурних дій навіть фільмували німецькі оператори. На міському цвинтарі, на східній високій стороні, появилась ще одна братська могила. Могила як свідок комуно-більшовицької хижацької, антилюдської системи.
У період німецької окупації 1942-1944р.р., кожного року на Зелені та інші національні свята бібрчани вшановували пам'ять замордованих більшовицько-тоталітарною системою панахидами, вінками, квітами, лампадками.
У час другої радянізації 1944-1991р.р за винятком останніх років горбачовської перебудови (1986-1991р.р.), влада через репресивні органи та платних (може, й аматорів) агентів боролись із проявами національно-свідомих дій. Щодо цієї та інших могил, які мали стосунок до героїчної боротьби за національні ідеали, Державу.
Щоб затерти сліди братської могили невинно убієнних, на місці поховання зробили смітник із цвинтарних відходів, що утворились після догляду за могилами похованих.
Згадує В.Онацик, активіст бібрського Руху: «На могилі невинно убієнних не те що надгробка не було, совєти організували на цьому місці смітник (наші люди теж носили туди сміття). Взяв косу, граблі, - продовжує відтворювати події В.Онацик, - і почав косити чагарник, виносити сміття. Пам’ятаю, що коли докосив до середини могили, то побачив там маленький синьо- жовтий прапорець та згорілу свічку. Враження від побаченого було сильним, до сліз».
В. Онацик у справі впорядкування могили зорганізував й інших бібрчан. Богдан Баран запропонував архітектурне вирішення впорядкування меморіалу, воно було прийняте. До справи долучились активісти ближніх сіл, фінансово допомогли громади з Гринова, Водник, Підгородища. Особливо активно брали участь у цьому благородному чині, окрім уже згадуваних В.Онацика та Б.Барана, Є.Черкас, П.Івахів, І.Наугольник, В.Поглод, І.Кішка, В.Бас, А.Федущак. У скорім часі на святому, але занедбаному місці появився впорядкований меморіал з елементами української традиції – невисокою насипною могилою – підвищенням, білим мармуровим хрестом, фрагментом розбитої в’язничної стіни із залишками грат, таблицею прізвищ. Пам'ять про жертви сталінського «пролетарського інтернаціоналізму» стала матеріалізованою, місцем вшанування усіх помордованих тоталітарною сваволею щодо українців. Доти, допоки живе пам'ять про жертви у тюрмах, концтаборах, застінках гестапо, Україна має шанс на національне одужання й відродження.
Честь їх пам’яті!
Т. Шах історик, заслужений вчитель України,
Член УВАН у Канаді.
