БОЛЮЧІ СПОМИНИ ОЧЕВИДЦЯ
Я, Дарія Катерина Долбан, з роду Стрейко, дочка Ізидора і Марії з дому Налесник, народилася 20-січня 1936 року в селі Павлокома на Посянні.
Подаю опис подій і моїх переживань в часі нападу на наше село поляків з околичних сіл: Дильонґови, Сільніци, Барткувки і
міста Динова в 3-5 березня 1945 року.
Вони, поляки, розтріляли наших Батьків, Родину і односельчан. |
| Дарія Катерина Долбан |
У суботу 3-го березня наші батько сказали
до мами, щоб мене і брата Назара, народженого 17–го червня 1942 року, тепло зібрати, бо підемо
до тети Катерини Мудрик, котрі жили
близько нашої хати.
Наша бабця Марія
Стрейко, з роду Несторовська, татова мама, сказали, що вони залишуться в хаті і
не підуть з нами.
Коли ми прийшли до тети,
то тато і вуйко Іван Мудрик радилися, що дальше будуть робити, бо наше село вже
було обстрілю- ване з усіх сторін.
Я скинула мої червоні черевички у тетиній
кухні. Дивлячись у вікно, я побачила
кілька мужчин з рушницями, котрі йшли до сусідньої хати. Я сказала для батька і вуйка, що я бачила через вікно.
Вуйко, Іван Мудрик,
казав нам всім іти до коридора, де був малий отвір до підвалу і ми в цей спосіб
опинились у пивниці.
Тета Катерина Мудрик
були вагітні з близнятами. Її було дуже
тяжко влізти, але при помочі вуйка Івана, її чоловіка, тета також опинилися в
підвалі. Між нами були їхні діти: наша
двоюрідна сестра Марійка, двоюрідні брати: Василь, Андрій і Тарас.
Найстарший кузин
Михайло, який мав 15 років залишився з
його батьком і нашим батьком. Вони
закрили отвір до підвалу, а самі сховалися в стодолі, чи на піддашшю.
Для нас цей день
здавався дуже довгим. Мій брат Назар боявся темноти і дуже плакав. Мама закривали йому губи, щоб злочинці нас не
почули. Вони ходили по нашій хаті й
стукали в підлогу.
Пам'ятаю як сьогодні, як ми всі по тиху
молилися, а мама і тета просили Бога о затьмарення сонця. Так ми пережили цілий день під великим
страхом.
Над вечір тато, вуйко Іван і двоюрідний
брат Михайло вийшли з криївки і казали нам виходити наверх з підвалу.
Тато і вуйко сказали
нам, щоб тепло одітись, бо мусимо залишити Павлокому і піти в безпечне місце,
бо коли вони сиділи в криївці, то чули як бандити говорили по-польськи, що
вбивали наших людей.
Я підійшла в місце, де залишила
мої черевички, але їх там не було. Тета Катерина Мудрик
побачила, що багато речей було забрано.
Вуйко Іван договорились з батьком, що будуть чекати на нас в означеному
місці. Наші мама хотіли іти до своїх
батьків, до нашого діда Антона Налесника і баби Ангелини. Ми хотіли знати чи вони ще при житті?
Перше ми пішли до нашої хати. Тато,
Ізидор Стрейко (нар. 1911 року) кликали свою маму, а нашу бабцю, Марію Стрейко (з дому Нестеровська- нар.1869 р.), але ніхто не відзивався.
Її вже не було між живими. В хаті
все було перевернене. Ми почали тихо
ревіти. На дворі була місячна ніч і дуже
зимно. Батько взяли мене на плечі, бо я
не мала черевиків. Мама
несли брата Назарка на руках. Коло
сусідів Троянів ми побачили бвиті особи, які лежа- ли коло паркану. За хвилину ми почули мужеські голоси, які говорили по-польськи. Ми скоро сховалися
за хатою і вони нас не побачили. Вже
були близько діда і баби Налесників хати.
Ми побачили світло і осторожно підійшли до дверей, коли почули нашу мову і знані голоси, тоді увійшли всередину. Мама впали в великий плач і паніку і сказали,
що ніде не підуть.
Старша тета Зоня Налесник, дівчина, народжена 1920 року, розказали нам, що всіх заганяли до церкви. То були озброєні поляки, а декотрі з них мали
військовий однострій. Вони дуже
знущались в церкві над українцями, а отця пароха Володимира Лемця, під час
Служби Божої, обмотали колючим дротом і прив’язали до коня та волочили довкола
церкви й немилосерно замордували. Нашого діда Антона Налесника (нар. 1880 р.)
вже не було між живими. Мордерці взяли
їх до церкви, а пізніше на цвинтар і там їх замордували.
Я хочу пояснити дещо про нашу
родину. Нашого батька родичі з обидвох сторін були українці. Але з маминої сторони, баба Ангелина (Анєля)
по мужеській стороні - були українці -
Васараб, а по жіночій стороні - були поляки і баба Ангелина (Анєля) були
хрещені в костелі.
З оповідання вуйка Мирослава
Налесника, котрий спровадив мене до Канади, знаю, що наші дідо, Антон Налесник,
сказали, що коли вродиться хлопець, то всі будуть хрещені в церкві, а коли дівчина, то в
костелі.
Перша дитина, яка вродилася в діда Антона був хлопець і всі діти були хрещені в церкві, включно з нашою мамою Марією.
Тепер повертаюся до подій, коли
ми прийшли в суботу 3-го березня 1945 року до хати бабці Ангелини Налесник, з
роду Васараб, народженої 1888 року. Ми
вже знали з оповідань тети Зоньки, Ольги і бабці, що всі наші люди з Павлокоми
були невинно замордовані поляками- цивілями як також і жовнірами з Армії
Крайової (АК). Тета Ольга сказали, що в
тім вбивстві брали участь і поляки з нашого села.
Наші тато просили, щоб або
бабця, або тета знайшли взуття для мене.
Нажаль нічого не було на мої ноги.
Бабця Ангелина Налесник каже
так: “завтра неділя і злочинці будуть
боятися кари Божої, забивати людей”. Наш
Батько сховався на горищі.
В неділю 4-го березня був
спокій. Мені здається, що до хати баби
Ангелини прийшла сусідів Б'єльців внучка Катерина, яка була товаришкою тети
Олі. і вуйка Мудрика донька, якої мама померла при породі. Сини Б’єльця, по мужеській стороні, - поляки
і були хрещені в костелі.
Понеділок 5-го березня
1945 року був дуже трагічним днем для нашої родини. Вже від самого ранку почали приходити
польські злочинці до бабці Ангелининої
хати, всюди шукали і питали нас хто ми є.
Мама сказали, що є донькою Налесник Ангелини. Після того кількох з них казали теті Зоні і мамі вийти з кімнати.
Їх взяли мабуть до коридора і там почали їх сильно бити. Мама і тета дуже плакали і ми також плакали. Коли мама і тета Зонька
вернулись до кімнати, то вони були дуже побиті і кров текла з ніг. Вони положились до ліжок. Мама взяла брата Назарка до себе, бо він дуже
плакав. За кілька годин знову прийшло
кілька мужчин, які говорили польською мовою.
Почались крики і шукання по цілій хаті, а опісля витягнули маму і тету
Зоньку з кімнати і почали їх бити, вони хотіли знати де є наш батько.
Я точно не знаю, чи приходила ця сама група злочинців.
Мені тета Ольга розказувала, що після кількаразового обшуку, один з них
сказав добабці Ангелини:"Masz szczescie ze nikogo nie znalezli." (Маєш щастя, що нікого не знайшли).
Вже було по полудні і десь коло 3-4 години, як ми почули знову кроки над
стелею. За недовгий час кілька мужчин
привели до кімнати нашого батька. Один з
них казав татові піднести руки вгору і сказав по-польськи витягнути документи,
або він сам знайшов.
Тоді він питає маму чи то є мамин чоловік. Мама відповідають: так, то є мій
чоловік. Цей бандита вдарив тата по
лиці, а іншим казали вставати з ліжка -
теті Зоньці і нашій мамі. Брат Назарко
(народжний 17-го червня 1942 року) почав дуже плакати коли один з групи
мордерців почав виривати його з рук мами.
Тоді підійшла бабця і взяла Назарка від мами. Коли вкінці, по такій шарпанині, мама віддала дитину бабці, а тоді узброєні поляки казали батькові, мамі і теті Зоні виходити
з хати. Тета Ольга (народжена 1930 року)
була ще малолітньою, то до неї поляки нічо не казали. Я хотіла іти за батьками і з усієї сили старалась поставити крок вперед, але мої ноги були якби прикуті до
підлоги. Я остовпіла зі страху. Якась
сила не давала мені іти за ними. Я не
чула стріл, коли вбивали наших батьків і тету Зоньку, а може ті жахливі звуки
не дійшли до моєї дитячої свідомості.
Нам казали забиратись із хати.
Тета Ольга почала завивати коцом брата Назарка, а один з поляків , який
залишився в хаті пильнувати нас, сказав:
"daj ten koc, bo ja za niego krew przelewam." (дай мені той коц, бо я за нього проливаю кров). Ми, плачучи, вийшли на
головну дорогу. Кілька хат горіло. Бабця рішили піти до її сестри Саджуґі. Ми її застали живими. По дорозі затримує нас мужчина в цивільному
убранні з рушницею на плечах. Він почав
питати що ми тут робимо і розказав бабі Ангелині дати йому наші документи. Після того, як баба показала метрику і розказали йому, що нас вигнали з хати, він сказав по-польськи: "wracajcie do domu, bo jutro juz was nie puszcza" (повертайтесї домів, бо завтра вже вас не пустять).
Як повернулись до бабиної хати, вже було майже темно. Все в хаті було поперевер- тане і позабиране.
Вівторок 6-го березня 1945 року
- це був найтрагічніший день у моєму житті та житті мого братчика Назарка,
бабці Ангелини і кілька літ від мене старшої цьоці Олі.
Коли раненько я подивилася у вікно, то побачила вбитих батьків і тету
Зоню. Вони лежали на сусідському
городі. З певністю це сталося тоді, як
нам казали вийти з хати у понеділок під вечір. Я почала дуже
плакати. Бабця сказали, щоб не допускати
до вікна брата Назарка, щоб він не захворів.
Йому було щойно два з половиною років.
День в день братчик плакав і питався де мама? де тато? Ми йому говорили, що вони поїхали до містечка
Динів по закупи.
Тіла мами, батька і тети Зоні
лежали на огороді мабуть цілий тиждень, а може і довше. Одного разу приїхав віз і мужчини на
ньому. Вони почали вилами класти на віз
наших батьків і тету Зоньку та інших людей.
Тіла покійних вже розкладалися.
Я, тета Оля і бабця Ангелина,
лише через вікно попращалися з невинно вбитою родиною. Ніхто не заспівав їм ”Вічная пам'ять”, ані не
було священика, якого теж вже не було між чивини. Ми не мали навіть права бути коло
них…Польські злочинці, які позбавили їх життя у так молодому віку-це були
християни і католики, що вірили і молилися до того самого Бога, що і ми!
Дотепер я не знаю де мої батьки поховані.
Чи у ямі, яку викопали за кладовищем, чи може у понімецькому
бункрі?
Моїм переживанням за батьками і за цілою родиною не було кінця. В той час, як брали батьків на розтріл, а нам казали виноситися з хати, то другі грабіжники забирали корови, які їм втікали,
а опісля повернулися до нас назад. Як
вже було тепліше, я гнала корови на поле і там плакала та говорила до них про
мою трагедію.
Мабуть у червні, коли вже
закінчилася війна, повертались до Павлокоми люди, які були в Німеччині на
примусових роботах.
Одна з них була Антоніна Терлецька, сусідка баби Налесник. Вона була дуже подібна до нашої мами і
братчик Назарко думав зпочатку, що це мама повернулась домів. Ми всі поплакали і сказали йому, що погані
люди їх вбили і що тепер батьки є в небі, у Бозі...
Ми залишились в Павлокомі серед кільканадцять українсько-польських родин і
серед поляків, які, здебільша, брали участь у вбивстві своїх односельчан-українців.
Життя для нас було дуже
сумне. Бабця і 14-літня тета Оля були для нас ввічливі і тяжко працювали. Бабця нам говорили, що мусимо вчитись
по-польськи і молитви, і мову, бо боялись, щоб поляки і нас не вбили.
Бабця Ангелина говорили, що ще і по
нас можуть прийти і нас забити. Одного
разу на подвір'я прийшов польський
бандита Казімєж Суфка (Каzimierz
Sowka), котрий випроваджував моїх батьків і тету Зоню на смерть і так питає
бабцю: чи бабці не жаль за доньками, за
чоловіком і за зятем?
В тому його запиті проявився його нелюдський бандитизм.
Тета Ольга говорила, що він, Суфка, забирав дітей і брав на розтріл,
говорячи до них такі слова: “ви сядете
на санки з білими кониками і поїдете далеко”.…
Осінньої
ночі 1945 року ми почули стріли. Мужчина
застукав до наших дверей і казав нам виходити з хати, бо буде підпалювати. За недовго ми побачили як всюди наоколо нас горіло. Тета Ольга довідалась, що це
наша партизантка палить своє село і всі польські села, що брали участь у вбивстві
українських людей у березні. Тета взяла
кілька речей і випустила корови зі стайні.
Тета, хоч така малолітня, знала,
де було вільне місце дальше за всіма будинками і там ми пересиділи цілу
ніч. Рано прийшли поляки до бабці, бо
хотіли знати чи ми мали зв'язки з партизанами.
Тепер ми залишились без хати і основних потреб до життя. Бабця довідались, що недалеко від церкви є хата, що не згоріла і ми там пішли.
Добре, що братчик і ми всі мали хоч своє молоко, бо корови залишилися з
нами. Але ми не натішились ними довго,
бо польські злодії їх нам вкрали. Пізніше
нас прийняла до себе пані Новосєльська, полька, яка жила в Динові і якої
покійний чоловік і наш дідо Антін Налесник служили разом в І-ій Світовій Війні.
Вона нас укривала за великою шафою перед поляками, які її дошкіряли, що
переховує українців.
 |
| Марія Стрейко (з роду Налесник) та Ізидор Стрейко, замордовані Батьки Дарії Долбан (з роду Стрейко) |
Ми жили в Динові десь до літа 1946 року і дістали місце в бараку. коло
Динова. Брат Назарко тяжко захворів на
німецьку віспу, але Богу дякувати переборов.
За якийсь час я звернула увагу, що коли я його кличу, він не відповідає
мені. Виявилось, що він почав не
дочувати і вечером добре не бачив. Тоді
не було жодної можливості, щоб мати медичну поміч.
У 1947-му році польська держава зарядила вивезти нас, українців, на понімецькі землі. Це була т. зв. "Akcja Wisla", щоб докінчити винародовлення української нації. Нас вивозили в
товарових вагонах і подорож була дуже довга під контролею польського війська. Нас оселили в малім містечку, що називалося Реч Поморскі (Recz Pomorski kolo Choszczna). Історія цього міста сягала до XIV-го століття, там були оборонні вали.
Туди теж приїхало кілька родин з польсько-українських мішаних
супруж. Більшість із них були із з-за
Бугу. Нашої мови ми не чули так, що брат
не говорив по-українськи, а лише по-польськи.
Я вже ходила до під-ставової школи в польській мові, бо іншої не було. Майже всі дівчата, з котрими я ходила до школи, мали батьків, за вийнатком Дарії від Кріля. Нею заопікувалась родина Пантол, бо її батьки теж були замордовані в Павлокомі. Знаючи хто випроваджував моїх батьків на смерть і будучи вже дорослою, я думала, що повинна бути кара за такий злочин над
невинно замордованими людьми.
Жаль мене огортала і перед моїм очами бачила цю жахливу картину батьків і тети Зоні, якої голова була цілком розтріскана на куски. Я почала винувати
себе, що коли ми прийшли до тети Катерини Мудрик, я ски- нула свої червоні черевички і бандити їх вкрали. Мене переслідувала ця думка дов- ший час, що через мене батьки не живуть.
У 1960-му році я звернулася до нашого односільчана, пана Андрія Федака, котрий
працював в уряді у Варшаві. із
запитанням, чи є можливість взяти до суду мордерців, які брали участь у вбивстві моїх батьків, Марії та Ізидора Стрейко, діда Антона Налесника, бабцю Марію Стрейко та тети Зоні Налесник та інших помордованих людей Павлокоми.
Пан Федак порадив мені поїхати
до Ряшева (Rzeszow) до прокуратури.
Спершу я поїхала до Павлокоми. Я
знала де живе родина Радонів. Пан
Діонізій Радонь сказав мені де живе той бандита Суфка. Його хата перед березнем 1945 року належала до на-ших, українських, людей. Вона
стояла напроти церкви, де Суфка випроваджував людей на смерть і їх тоже
убивав. Я рішила
до нього піти. Коли я прийшла він рубав
дерева на подвір'ї. Він спитався хто я є
і чому тут прийшла. Я сказала, що хотіла
подивитись на “людину`, яка випроваджувала і вбила моїх батьків. На це він тоді відповів: "zabieraj sie stad, bo і tobie moge to zrobic" (Забийся звідси, бо і тобі можу таке саме зробити`).
Пізніше він хвалився до сусідів, що я дуже втікала. Так мені сказав пан Радонь, а йому сказали
сусіди. Я ходила на цвинтар і доду-
малась де були поховані
мої рідні. Там були три спільні могили,
на яких земля дуже запалася навіть після кільканадцяти років. Після Павлокоми поїхала я до Ряшева. В прокуратурі я чекала на
свою чергу. З б'юра вийшов урядник і запитався з якою
справою я прийшла.
Список Помордованих, але не сказано з чиїх рук.
Я йому сказала, що мої батьки були вбиті в березні 1945 року. Цей урядник запитався мене: "Czy oni byli zamordowani z rak UPA? (Чи вони були замордовані з рук УПА?)
Тоді я йому відповіла, що ні, що з рук поляків. Він жахнувся і запровадив мене до своєї кімнати, де урядував. Я йому все розказала, що сталося в Павлокомі
і як мої батьки і решта родини були розстріляні. Я питала його чи я можу судити убивців, а він запитався мене хто з родини, яка залиши- лась між живими, був в тому часі
повноліт- ній? Я йому відповіла, що
тільки бабця Ангелина Налесник була повнолітня, але вони вже упокоїлися в 1955
році. Цей урядник сказав, що ані я, ні
тета Ольга (народжена 1930 року), яка мала тоді несповна 15 літ, ані брат Назарко, що мав заледве 2 ½ року, но і я, Дярія Стрейко, що мала тоді лише 9
літ, нічого не можемо зробити.
Під кінець він сказав, що я добре
попала, що мала нагоду йому все розказати.
Мабуть він був нашою людиною, або розумів які трагедії ми перейшли. Особа, яку поручив мені пан Федак, у тому
часі була в Німеччині.
Під кінець червня 1956-го року, було
засновано українське товариство УСКТ (Українське Суспільно-Культурне Товарис-
тво). Я тоді жила в місті Щецін (Szczecin) і брала участь у сходинах Товариства. У Щеціні був створений факультет української філології при Вчительській Студії,
на який я вписалася, але його не закінчила. На тому факультеті я запізнала
кілька студенток, якнаприклад, Ярославу Демко, Дарію Воробець. Христину
Демідонт,
Пам’ятник в Павлокомі
Ярославу Куницьку, Ярославу Кузьму і Дарію Яремович та ще інших студентів. Ректором факультету був дуже розумний, патріот
професор Володимир Посацький.
На превеликий жаль я мусіла перервати студії з огляду на це, що наш вуйко,
Мирослав Налесник, вислав нам запрошення до Канади і я приїхала до нього до
Торонто. Опісля приїхала ще моя тета
Ольга з родиною і мій брат Назар. Одначе кривди, яку вчинили нам поляки в Павлокомі, неможливо забути.
Хочу з гордістю сказати, що мій
чоловік Ілля Долбан, народжений 23- червня 1940 року, в селі Каличава, коло Кальниці, повіт Сянік, та наші діти, Богдан (25. XII.1967 р.) , Олег (8. VIII. 1969 р) і Маруся (12. X..1971) та й внуки, про Павлокому ніколи не забудуть. Наш син
Богдан 2017 року поїхав в рідні сторони своїх батьків і побував у Павлокомі,
неначе шукав слідів своїх Дідів і Прадідів, які так безневинно й в жорстокій спосіб були помордовані в березні 1945 року, поляками.
Про те ми не можемо забути і
повинні розказувати не лише тут, у
вільній країні, якою є Канада, але всюди, щоби знало молоде покоління. Молімся та борімся, щоб таке лихо не повторилося ніколи і нікому
в світі!!!
Дарія Долбан (з роду Стрейко),
Торонто, Канада, 2018 р.
xxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxxx
ДОЛЕ, ДЕ ТИ?
З розкинених і пожовклих,
сльозами зрошених карток паперу та
телефонічних консультацій, мій передрук цух спомин не був легкий. Адже ж то
історія нашого дитинства, історія дітей “Акції Вісла”.
Дарію Стрейко (замужна
Долбан) я пізна-
ла під час студій на українській філології Вчительської Студії
у Щеціні, але ми ніколи про це не говорили, бо за нами слідили польські
урядники безпеки (UB). Я навіть не
знала тоді, що Дарія була з Павлокоми, але серце, видно, відчувало нашу
близькість, бо від 1960 року аж до тепер, ми з нею не переривали контактів.
І не диво. Я народилася в селі Малява, де була церква
Св. Теодозія Печерського, 4 км від містечка Бірча, й коли йти на північний захід від мого села, через Стару Бірчу, Липу, що була нашою парафією, Жогатин, П’яткова, Дилягова,
Сільниця до Павлокоми, можливо
навпростець, мірячи відстань зі старові Адміністративної карти Галичини В.
Кубійовича і М. Кулицького, є приблизно 20-30 км, а може й менше.
Чудові краєвиди, буйні
ліси й гори, які зараз майже опущені й занедбані, ску- чають за своїми
предками, прадідівськими земляками…Повалені і знівечені хрести і могили наших
предків, знищені або й розібрані церкви, каплиці, дзвіниці й придорожні фігури. Все те зроблене руками католиків…
Історія Даріі Стрейко
(Долбан)-то історія
майже всього, як
називають тепер, «Закерзоння». Не було родин
тоді, де б не були болючі втрати. А тії
втрати створили психологічні рани на душах дітей. Ось Дарця все життя себе винувала, що через її червоні черевички, які дістала в подарунку від дідуся, загинула ціла родина,
бо вона, 9-літня Дарця, їх залишила в сінях і бандити через те знайшли їх у
хаті. Це велика трагедія носити несраведливу
вину все своє життя. А дволітній братчик
Назарко через вікно дивився на ту трагедію, на трупи тата і мами й не розумів,
чому вони лежать і не встають, щоб дати йому їсти чи взяти на руки? Мала дитина не вміє ще висказати своїх переживань, але ті трагічні картини залишили болючі наслідки на все його
життя! Назарко втратив зір і слух та
став глухо-сліпим. Сьогодні він дорослий
чоловік, живе в Торонто під опікою органі- ізації для глухо-сліпих, що називається The Canadian Helen Keller Centre.
Також слід згадати і про малу, 14-літню тоді, Дарину тету, Олю
Налесник-Дусь, яка також живе в Торонто.
Якою дорослою вона мусіла бути тоді, хоч сама була дитиною, щоби
допомагати своїм малолітнім племінниках.
Чи то не було геройство?Очі її стежили уважно де вороги
й небезпека, а її малі руки несли тягар щоденної тяжкої праці, щоб всі вони,
бабця, Дарця, Назарко і вона, могли якось вижити. Неможливо забути й неспом’яну-
ти велику геройську посв`яту отця Володимира Лемця, якого поляки, обв’язав ши
колючим дротом, насилу витягнули від Престолу під час коли благословив людей
Найсвясвятішими Тайнами, й прив’язавши до коня, волочили його наоколо
церкви. Чи він не повинен бути винесений
на вівтар святих? Він же ж віддав життя
за свою паству кажучи:“Де мої люди, там і я!”
Стаття в журналі No. 57
про Павлокому викликала чимале зацікавлення. Виявилось, що навіть у нашому
Вінніпезі є люди, які дивлячись з
побільшаючим склом на імена, що на пам’ятнику у Павлокомі, знайшли там своїх
рідних. А можеє вас більше? Відгукніться і розкажіть про своє переживання. І то не мусить бути лише про Павлокому.
Ярослава Демко
