Іван Франко, його друга
наречена та її доля
(до 160 річчя від дня народження Ольги
Білинської)
Світлій
пам‘яті онука Ігоря присвячую
Тема Івана Франка, його творчих
доробків, громадсько-політичних стежок і доріг, особистісних колізій завше актуалізується
у час підготовки та проведення ювілеїв Великого Каменяра. Не винятком була і
160 річниця.
12 червня 2016 р. група львівських
науковців – франкознавців та артистів виїхала до невеликого села на теперішній
Бузеччині – Чішок (у часи І. Франка – Цішок). Що ж спонукало Р. Горака (власне
він був ідеологом та організатором такого творчого «десанту»), на той час
директора літературно-меморіального музею у Львові, затіяти таку неординарну
поїздку? Для самих чішчан ця подія стала великим святом. До львівських
науковців та митців приєднались і творчі сили із райцентру. Захід удався на
славу (див.
«Воля народу» 23.06.2016 р., №26).
То чому ж Чішки? Випадковості нема.
Власне сюди, до Цішок, Іван Франко приїздив у гості до вчительки Ольги
Білинської, яка мала тут місце праці в однокласній статній (державній) школі.
Про це свідчать дані «Шематизму Королівства Галіції і Лодомерії…» за 1882 рік.
Знайомство І. Франка з Ольгою Білинською було випадковим (звичайно, у будь-якій
випадковості є певна закономірність). Ольга покинула Цішки і приїхала до Львова
для здачі учительського кваліфікаційного екзамену, як цього вимагали тогочасні
інструкції. Вона зупинилась у своєї молодшої сестри Марії, яка разом із
товаришкою на час навчання у 1883-1884 рр. винаймали помешкання на вул.
Академічній. Туди час від часу на чай заходив родич Білинських Володимир
Коцовський, на той час ще студент університету. Він товаришував із І. Франком.
Одного разу, під час таких відвідин, Коцовський прийшов із Франком. Тоді ж у
сестри Марії якраз зупинилась Ольга. Ця випадкова (чи ні?) зустріч і поклала
початок знайомству Івана Франка з Ольгою Білинською. Взаємна симпатія переросла
у щось більше, власне у те, що спонукало Франка залишати Львів та їхати у
далеке село Цішки Бродівського повіту (з 1885 – Золочівського), яке було
віддалене від залізничної станції Заболотці на яких 7 км бездоріжжя. Одначе він приїжджав, справа йшла до шлюбу.
Львівська дослідниця-франкознавець Лариса Боднар не випадково назвала Ольгу
Білинську другою нареченою І. Франка (див. «Дзвін» 2005, №9).
До
спільної думки про причини розриву між нареченими франкознавці не прийшли і до
сьогодні.
Достеменно
відомо, що розрив фактично спровокував І. Франко. Коли уже йшло до весілля, О. Білинська
обговорювала із цішецькою їмостею п. Юлією Дуткевич про шлюбну сукню, І. Франко
не приїхав до села у домовлений час, переслав дивного листа-вірша. «Солодкий
віршик прислалисьте мені, – пише Ольга з цього приводу у листі-відповіді І. Франкові
(від 23.03.1884р.). – То певно, але за то дякую за отвертість в другій частині
листу». Ось ця друга частина:
І думається мені: «Недовго, може,
Коли мене важка прийме могила,
І ти отак підеш на роздорожжє
О хліб просить, моя дружино мила!
І зжовкне, зв’яне те лице, що нині
Так любим сяйвом, щирістю ясніє
Погаснуть очі, що сміялись к мені
Жура зв’ялить тебе, моя надіє!»
В додаток до
усього того, цю поезію І. Франко опублічив, помістивши її у червневому номері «Зорі»
1884 року під назвою «Думка».
Гордість вчительки
була принижена. В додачу до того цішецький парох о. Тома Дуткевич був вороже
налаштований до І. Франка, як зрештою і багато тогочасних священиків за його
світоглядні візії. В такій атмосфері О. Білинська залишалась у Цішках лише до
закінчення навчального року, і покинула село. Вона виїхала вчителювати у
Добрівляни.
І. Франко і О.
Білинська бачились ще раз уже у Добрівлянах. Зрозуміло, що ініціатором зустрічі
був І.Франко. Мабуть зрозумів, що повівся із О.Білинською не зовсім коректно, а
можливо ще десь в серці жеврів якийсь вогник більш ніж приязні. Зустріч
відбулася. Про неї учасники не залишили споминів. Знаємо про це здибання лише
зі слів Марії, сестри О. Білинської. Очевидно, Ольга розповіла сестрі, а вона у
свою чергу, пізніше переповіла про цю зустріч у своїх спогадах (Марія
Білинська. Картини з життя Івана Франка. Іван Франко у спогадах сучасників.
Львів, 1956). Зустріч була суха, напружена, вимушена. «Кожна тема обмежувалась
питанням та короткою відповіддю. Нестриманий, безнадійний настрій запанував. По
довшій мовчанці Франко вийшов з хати» - так передала атмосферу останньої
зустрічі І. Франка з О. Білинською її сестра Марія (157 с.).
Деякі
дослідники-франкознавці вважають, що І. Франко про цю зустріч залишив свідчення
у формі вірша (без дати):
Я питав про щось такеє,
Що й не варто було питать,
Говорив щось про ідеї –
Та зовсім не те, не теє,
Що хотілося сказать.
Звільна, стиха ти, о пані,
І розсудно річ вела,
Ми розстались, мов незнані,
А мені ти на прощання
І руки не подала.
«Час як ревнива
жінка, спеціально затирав сліди по ній і по цій любові…» - так резюмував
франкознавець Роман Горак з приводу нещасливого кохання між І. Франком і його
нареченою («Культура і життя», №45-46, 16.11.2005 р.)
Тепер
про Добрівляни. До 100 річниці від дня народження І. Франка були опубліковані
спогади сучасників про нього. Упорядники видання О. Дей та А. Корнієнко у
коментарях вказали, що село Добрівляни знаходяться у тодішньому Ходорівському
районі. Таке село дійсно є у цій місцевості, але це не ті Добрівляни. Значно пізніше
Роман Горак, провідний франкознавець, дослідив і встановив, що Добрівляни, до
яких для зустрічі з О. Білинською приїздив І. Франко, і де вона учителювала,
насправді знаходяться біля Дрогобича. У цьому селі О. Білинська почала вчити
дітей з 1885 року
і пропрацювала у цій однокласній статній школі до 1888 р.
У 1888 році вона
вийшла заміж за Сильвестра Охнича, який директорував у народній двокласній
школі Трускавця. У 1890 році його перевели на посаду директора школи у село
Бабині коло Самбора.
Роман Горак у
своєму дослідженні «Друзі з Добрівлян» (Львів ЗУНЦ, 2010 р.) поряд з цікавою
інформацією про контакти І. Франка із Добрівлянами, його жителями, подає
відомості і про О.Білинську до і після одруження. Власне з цього джерела
довідуємося, що у подружжя Охничів 25 квітня 1889 р. народився хлопчик, який
був охрещений та миропомазаний парохом Трускавця о. П. Кошалкевичем. При хрещені дістав
ім`я
Богдан. 1891 року вчительська сім`я
Охничів переїхала на Тернопільщину. У цьому ж році прізвище Ольги Охнич
значиться у довідниках як учительки-практикантки на Микулинецькому передмісті
Тернополя. Сильвестр Охнич займає посаду вчителя рисунків у Тернопільській
гімназії. У Тернополі 31 грудня 1891 р. в Охничів народився другий син. Нарекли
Олександром.
Прізвище Ольги
Охнич з 1892 р. в учительських довідниках уже не подається. ЇЇ чоловік
Сильвестр на посаді професора педагогічних вправ Тернопільської вчительської
семінарії у довіднику згадується до 1905 року. Про дальшу долю подружжя
Охничів, на жаль, більше нічого не відомо.
Ще про Ольгу.
Народилась вона 26.11.1857 р., при хрещені одержала подвійне ім`я – Філліпіна - Ольга. Батьками Ольги
були Теофіл Білинський та Кенегунда, донька Йосифа і Анни Книш. Хрестив
новонароджену її дідусь о. Михайло Білинський, тернопільський парох, 4 грудня
1857 р. В Ольги було ще дві сестри Анна та Марія. Ольга була найстарша.
Дата смерті та
місце вічного спочинку Ольги не відомі.
Цього, 2017 року,
в листопаді місяці, минає 160 років від народження Ольги Білинської-Охнич,
сільської вчительки, другої нареченої І. Франка, матері двох синів, дружини
Сильвестра Охнича, жінки не простої долі.
Написані про неї рядки
автор вплітає у вінок пам`яті
з нагоди її ювілею. Вчителювати вона починала у моєму родинному селі далекого
1882 року.
Тарас
Шах
25.09.2017р.
