Народ не може будувати своє майбутнє, якщо він забув про минуле.
Голда Меїр
Галичина як західна вітка українського народу після входження до Австрійської імперії розвивалась в умовах, які відрізнялись від імперських московських. На галицьких русинів (українців) впливали ті загальноєвропейські процеси, через які, як центральноєвропейська країна, проходила Австрія (з 1567- Австро-Угорщина). Окрім цього в імперії Габсбургів слов’янський елемент складав чималий відсоток. Русини-українці у своєму етнорозвитку мали можливість порівнювати, співставляти свійпоступ з іншими слов’янськими утвореннями, брати приклад. Чого не мали українці підросійськоїзайманщини.
Наприкінці першої половини ХІХ ст. галицькі русини в особі «Руської трійці» із своєю «Русалкою Дністровою» заманіфестували, що русини Галичини є народом, який зберігає історичну пам’ять і вона нагадує про спільну історію українців.
Після революційних подій у Європі 1848-49 рр., в тому числі в Австрії, русини-галичани, за прикладом тих же чехів, формують зачатки провідної верстви народу, яка починає мислити над прийдешнім, розуміти потребу просвітництва. У цих поступових галицьких процесах, через засновану 1868р. «Просвіту», коли русин-галичанин починає усвідомлювати себе народом, що має свою мову, літературу, минувшину – тобто національну пам’ять.
На противагу «Просвіті», яка формувала національну свідомість, московські вороги запускають свою бацилу - москофільство. Через структури «общества им. М.Качковского» московські шовіністи прагнуть нівелювати галицький поступ на дорозі україноцентричної ідентичності.
Духовний провідник нації митрополит Андрей Шептицький, розуміючи стан справ, встановив діагноз: «Головна загроза українському народу – язва москофільства» (шлейф цієї зарази проглядається і нині – Т.Ш.).
У цій боротьбі проти ворогів української перспективи були і польські шовіністи, які зуміли прихилити на свій бік цісара Франца-Йосифа в домінуванню у політично-культурному житті Галичини. Проте «Просвіта» та греко-католицька церква у реальних умовах, особливо там, де вони діяли спільно, підготували частину молодого покоління до готовності боротьби за власну державу (правда, доля не дала достатньо мирного часу, щоб цей процес грунтовно закріпився).
Боротьба за державу в 1918-1919 рр. була програна, але вона утвердила в нації постулат, висловлений постом Богданом-Ігорем Антоничем: «… бо ступенем до перемоги стає нам кожний, хоч невдалий зрив».
На героїці днів змагань 1918-1921 рр. виросло наступне покоління: «Як ти був маленький, батько воював, він за Україну голову поклав». Такі та інші «колискові» виховали з покоління 1920-х років наступних героїв, вони своїм завзяттям у боротьбі проти московського наїздника, особливо у роках 1944-1954, показували чудеса патріотизму. Вибирали смерть за Україну, стрілялися в криївках, але не здавалися. Народ, який має таких синів – безсмертний.
Сто років тому, 15 лютого 1921 року у невеликому галицькому селі Підмонастир, тоді Бібрецького повіту Львівського воєводства, у селянській сім’ї Михайла та Анастасії Керницькихнародився первісток, хлопчик. За традицією роду йому дали ім’я дідуся. Так на родовому дереві Керницьких виросла молода гілка – Іван Керницький, син Михайла та Анастасії.
Рівно через два роки і два місяці в Івася появилась сестричка, їй дали ім’я Катерина. І знову традиція: так звали бабцю по батьковій лінії. Обох дітей Керницьких хрестив і миропомазував о. Гнат Слободян.
Становлення молодої сім’ї відбувалось у непростих господарсько-побутових умовах: комірне у Явдохи, тяжка праця на полі, відсутність власного реманенту, тяглової сили, дрібні діти. Наполегливість, взаємна любов, супряжна праця молодих батьків, посильна допомога родини зробили своє. Михайло Керницький почав будувати хату на частині обійстя батьків дружини, яке дали як віно за молодою. В скорім часі в тій частині села, яка і сьогодні зветься Горіше, виросла хата, своя, хоч під стріхою, але своя, а це вже було лице господаря. Самовідданий труд Михайла і Анастасії, розбудова господарки, створили їм певну позитивну роль у громаді. Вони ставали авторитетними людьми в селі. Виховані у релігійному дусі, на народних звичаях, а участь Михайла в боротьбі за власну державу у 1918-1919 рр., додала до їх світогляду почуття патріотизму. В такому ж ключі виховувались діти – Івась та Катруся.
Час ішов діти підростали, пішли до школи.Батькам довелося думати, як бути дальше, коли син закінчить сільську школу. Правда, у великій родині Керницьких уже був протоптаний шлях. Керницький, теж Івась, але син Стефана (рідного брата Михайла), після сільської школи у Відниках, де на той час жила сім’я стрийка Стефана, продовжував навчання у семирічці ім. Б.Грінчека, що розміщалась у Львові. По цьому шляху судилося пройти Івасеві із Підмонастиря.
У 1931 році він розпочав навчання в україномовній хлопчачій (чоловічій) школі ім. Б.Грінченка, що знаходилась у Львові на вулиці Городоцькій, 95. Навчання було платне, за рік треба було внести в касу школи 120 злотих, а ще помешкання, віхт. Цей факт дуже красномовно додає до становлення національно-життєвої позиції українця з Підмонастиря Михайла Керницького, його розуміння потреби в освіті на шляху вибору місця у суспільстві, яке бореться за національну ідентичність.
Декілька слів про боротьбу підмонастирців за своє національне обличчя. Як зазначав митрополит Андрей, великою загрозою для встановлення української ідентичності галицьких русинів було у часи австрійської присутності москофільство, воно інфікувало молодий національний організм, живило як внутрішніх (польських шовіністів), так і зовнішніх, (російських україножерів), ворогів.
Боротьба сільської громади Підмонастиря у 1919-1939 рр. за українське обличчя була показовою. До 1914 р. під впливом підмонастирського добродушного пароха, о. В. Глинського, зараженого бацилою «москофільства», інфікування зазнала значна частина громади села. В інших селах на той час уже діяли читальні «Просвіта» українські громадські організації, у Підмонастирі панував дух читальні ім. М. Качковського, підмонастирці носили російські відзнаки «ленти», співали «Боже царя храни». Таких було 82.
Із відступом з Галичини російської армії у 1915 р. з села, разом з отцем Глинським, виїхало до Росії 25 душ, до них приєдналось ще 10 з Будькова. Пізнавши з середини «руський мір» о. Володимир повернувся у Підмонастир, звернувся із каяттям до Митрополита Андрея, пройшов процедуру «очищення» і одержав парафію десь недалеко Ходорова. (А яка доля тих збаламучених душ?)
Це зречення о. Глинського, участь у житті громади учасників визвольних змагань за Українську державу у 1918-1919 рр., патріотично налаштований парох села о. Ігнатій Слободян зробили свою справу – село набирає українського духу, у 1926 р. Головний відділ товариства «Просвіта» у Львові затвердив статут читальні «Просвіти» у Підмонастирі (в 1929 р. число членів читальні становило 102 особи (64 чоловіка і 38 жінок)). У 1933 році читальня «Просвіта» у Підмонастирі уже мала свій мурований дім.
Громадсько-релігійну діяльність батьків бачили їх діти, брали посильну участь, виростали національно свідомими.
Ще один фронт боротьби українців Підмонастира був освітній – змагання за повернення руської (української) мови навчання у школу села (до 1925 р. такою мовою була українська – (Т.Ш). Сфальшувала документи невелика купка поляків і частина «хрунів» подали до повітової шкільної ради у Бібрці прохання про перевід школи на утраквістичну модель – двомовну. Враховуючи той факт, що учителькою у Підмонастирі була полька-шовіністка Емілія Соколовська, українські діти були приречені бути глумлені в дусі меншовартості. Боротьба за мову навчання також додала чимало патріотичного духу молодим українським підмонастирцям. Громаді до 1939 р. так і не вдалося повернути до школи українську мову як основну.
Питання вершив час – перестала існувати ІІ Річ Посполита.
Після закінчення семирічки Іван Керницький з Підмонастира продовжує навчання у Торговельній школі. Навчальний план торговельної професійної освіти з українською мовою навчання був зразком для інших професійних шкіл. Випускник такої школи ставав не просто професіоналом у своїй царині діяльності, а й достойно підготовленим інтелектуально. Навчаючись у «торговельці» Іван Керницький не тільки здобував знання і професію, але й занурювався в громадсько-політичне життя українського Львова. Власне там він ознайомився з основними постулатами націоналізму Д. Донцова, прийняв їх за свої, як ідейно, так й організаційно. Він стає членом юнацтва ОУН.
1939 рік приніс Європі і світу нові реалії: почалася ІІ світова війна. Вона привела в активний рух всі суспільні механізми, особливо політичні і мілітарні. Цей рік став часом випробування і для українців як бездержавного народу (УРСР - сурогатна держава для імперських «захцянок»).ОУН, як єдина організована політична сила, мусіла визначати вектор змагань за практичне вирішення питання – підготовка до національної революції. Метою якої є самостійна, соборна, незалежна держава. Очевидно, що орієнтуючись лише на власні сили у системі взаємопоборювання могутніх політичних зубрів, досягти національної мети неможливо без союзників. Більшовицька Москва апріорі немогла бути цією силою. Отже – Німеччина. Але остання також не хотіла бачити Україну незалежною, їм потрібен був життєвий простір. Невизнання Акту 30 червня 1941 р. остаточно розвіяло ілюзії.
Більшовицька радянізація 1939-1941 рр. Галичини і Волині в скорім часі відкрила всі політичні перспективи українців – спочатку пряник: землю селянам, фабрики і заводи робітникам, мову інтелігенції. Пряники скінчились, бо їх в природі не могло бути більше. Прийшли часи батога: закриття українських партій, організацій, кооперативів, гімназій, газет – всього українського. І, перший льодяний душ – політичні процеси із смертельними вироками та депортації.
В таких умовах ОУН, щоб зберегти від знищення своїх членів, переводить їх на нелегальне становище. У підпіллі організовуються структури по теренах із прицілом майбутньої партизанської боротьби.
Іван Керницький стає повноправним членом ОУН у 1940 році. Він одержав рекомендації двох дійсних членів ОУН, склав присягу на могилі легендарного провідника ОУН Ю. Головінського. Перші його кроки підпільника він проводить на теренах Бібреччини, навколо Підмонастиря.
У січні 1941 р. помирає батько Михайло, а літом – мати Катерина. Клопоти по господарству лягають на плечі Івана. Це зумовило певну прив’язаність його підпільну діяльність до цього терену. Прихід німецьких військ на територію Галичини літом 1941 року ще раз вносить зміни у форми і методи діяльності ОУН.
В міру змін на Східному фронті на користь Німеччини нацисти нагліють у поведінці щодо українців. Гестапо починає переслідувати членів ОУН, особливо бандерівського крила, провідники опиняються у Заксенгаузені. Загроза арешту Івана Керницького, псевдо «крилатий», змушує його у 1942 році повністю перейти у підпілля. Восени цього ж року взяла верх позиція в ОУН(б) про її необхідність підготовки й до партизанської боротьби. ІІІ конференція ОУН(б) у лютому 1943 р. приймає рішення про радикалізацію цину, готуватись до боротьби проти обох ворогів України. Формується армія, яка з осені 1942 р. стає основною мілітарною силою українського руху опору під назвою УПА. Вже у липні 1943 р. у 12 областях України розпочались збройні сутички проти обох окупантів. У 1943 р. Крайовий провід ОУН призначає «Крилатого» організаційним референтом політичного повіту, до якого входять Бібрецький, Ходорівський та Рогатинський райони. На закріплених теренах він проводить велику роботу: організує складування зброї, довгозберігаючих консервованих продуктів, налагоджує роботу куренів з машинопису, медсестринської справи, методів конспірації.
Після форсування Дніпра, розгрому німецьких військ на Правобережжі 1944 р., особливо після поразки німецьких військ під Бродами, шлях на Львів був відкритий. ОУН прискорює формування у підпіллі збройних відділів, будуються криївки і бункери для мілітарних операцій у радянському тилу. «Крилатого» бачимо як одного із організаторів Куреня «Лева» на базі Суходільського лісництва. Після Бродівської поразки німецьке командування групи армій «Північ» домовляється з керівництвом УПА про взаємне непоборювання. Тепер основна увага – на ворогові №1 – більшовицькій Москві.
Для координації боротьби відділів УПА у нових умовах рядянської окупації у липні 1944 р. утворюється УГВР. На час описуваних подій «Крилатий» призначений повітовим провідником Бібреччини. Час напружений, терен контролюється адміністрацією радянською. В одній з операцій «Крилатий» потрапив у засідку і був поранений. Насилу добрався до Криївки і завдяки догляду Анни Кірніцької, яка була зв’язковою, друкаркою і медичною опікункою, він одужав. Восени 1944 р. о. І. Гураль з Відник вінчає Івана та Анну і вони продовжують боротьбу уже як чоловік і дружина.
Підлікувавшись «Крилатий» поступає у розпорядження Крайового проводу ОУН, який спрямовує його у Золочівську округу на посаду окружного пропагандиста. Реферантура пропаганди у структурі крайового, окружних та кущових проводів займала важливе місце, на її керівників призначались кращі кадри ОУН. Реферантура займалась ідеологічним забезпеченням національно-визвольної боротьби, обгрунтування її важливості та місця у житті кожної пригнобленої нації. З цією метою виготовлялась та копіювалась література націоналістичного змісту, летючки (листівки), які поширювались серед селян та міщан, намагались закидати їх в гарнізони. В цих летючках роз’яснювалась мета боротьби ОУН-УПА, сутність більшовизму, фальш більшовицької демократії. Комуністична влада, після закінчення війни з Німеччиною, готувалась до виборів, які проводила у 1946, 1947 р. Мета їх – надати легітимності владі на зайнятих теренах західних областей УРСР.
Боротьба збройна та ідеологічна (пропагандистська) йшли поряд, як два крила одного птаха, що добре літає. Така супряга давала можливість, доповнюючи одна одну, продовжувати боротьбу, з якою, уже який рік по війні не могли впоратись більшовицькі спецслужби. В умовах партизанської боротьби, коли ОУН-УПА міняли її тактику, мілітарно перемогти «кучку отщепенцев и бандитов, немецко-фашистских прихвостней», виявилось справою не простою. У таких умовах більшовицькі спецслужби особливо важливим завданням вважали створення широкої агентурної сітки, яка будучи у середовищі підпілля та партизанських боївок, надавала (продавала) «хібодавцям» потрібну інформацію. В цьому напрямі, на жаль, служби НКВД-МГБ мали успіх. Для пркладу: на 4 січня 1945 р. у розпорядженні восьми райвідділів НКВД, що діяли на теренах Золочівської округи ОУН, зауважує М. Романюк, було 411 «источников» (сексотів)(4 резиденти, 51 агент, 356 інформаторів). На 1 грудня тогож 1945, їх вже було 512 (11 резидентів, 86 агентів та 399 інформаторів, не враховуючи значної кількості цієї категорії «героїв», яких демаскувала СБ ОУН та знищила) (Михайло Романюк. Золочівська округа ОУН у національно-визвольному русі (1937-1953). Львів, -2016, с.209)
Літом 1946 р. «Крилатий» та його дружина Анна прибули до с.Ясенів, тоді Заболотцівського району, там на той час знаходився окружний провід. Дружина Анна залишила, доживши до незалежної України, спогади про ті трагічні та героїчні дні. «В Ясенові, - згадувала вона, - ми стрінулись з «Грозою» і всім крайовим проводом, там приступили ми до роботи» («Гроза» - Качан Роман, референт СБ). «Перебуваючи у Ясенові, - продовжує розповідь Анна Керницька, - Іван Керницький «Крилатий» включився у роботу керівника референтури пропаганди. Завдання, які постали перед референтурою, треба було втілити в життя. Цим і займався «Крилатий»». (Про свою роботу «Крилатий» не розповідав дружині. Вона це розуміла і ніколи не намагалась знати більше ніж треба. Це була загально прийнята норма спілкування у підпіллі – прим. авт.).
Комуно-більшовицьке керівництво СРСР в особі Й. Сталіна шаленіє, величезний мілітарний монстр не може розправитись із «немецко-фашисткими недобитками». В березні 1946 р. основний каральний орган «диктатури пролетаріату» НКВД реформують на два міністерства – МВДС (министерство внутренних дел) і МГБ (министерство госбезопасности). В скорім часі функції боротьби з «украинским националистическим подпольем» доручають лише МГБ.
На початок 1946 р. більшовицькі спецслужби із різних джерел, а найбільше із «источников», здобувають відомості про керівний склад Золочівської округи ОУН-УПА. На основі цих даних і з метою викриття та ліквадації керівництва Золочівського окружного проводу, НКВД Львівської області видало постанову під грифом «совершенно секретно» про заведення агентурної справи №387 під назвою «Яма». На календарі 21 лютого 1946 р. Після затвердження монополії МГБ на ліквідацію націоналістичного підпілля, операція «Яма» набирає обертів. Агентура МГБ, яка діяла в середовищі повстанців, відробляє свої «срібняки» - на кінець червня 1946 р. «Зенко» - «источник» подає «хлібодавцям» дані на сімох членів Проводу. Одержавши підтвердження із інших «источников» управління МГБ у Львівській області видало: «Справки на Золочевский окружной «Провод» ОУН (агентурное дело «Яма»).
По состоянию на 1 января 1947 года в составе Золочевского окружного «провода» входили:
Встановивши персоналії керівництва Золочівського окружного Проводу ОУН емгебісти тепер вимагають від «источников» виявлення місця перебування очільників Проводу.
Ще одна справка по агентурному делу «Яма» від 7 березня 1947 р. Із неї довідуємося, що агенти 2-н відділення УМГБ «Мрия» і «Дмитро» донесли про місце розташування криївки окремих керівників «Провода». Вони дислокуються «на стыке Заболотецкого и Олеского районов в лесном масиве расположеном вблизи села Головоречичаны» (так в тексті, насправді с.Гавареччина – прим. авт.). На основании этих данных и дополнительных данных агента Олеского РОМГБ «Бедняк» проведена 18 февраля чекистско-войсковая операция». Після проведення таких акцій емгебісти обов’язково складали акт. Подаємо скорочений виклад акту від 18.02.1947 р. в перекладі з російської: «Ліквідація відбулася наступним чином. 11:30 був оточений схрон, який добре замаскований. Після виявлення схрону бандитам було запропоновано здатися, на що вони дали згоду. Першим із схрону вийшов бандит Кліщ Степан Кирилович, 1922 року народження із Білого Каменя Олеського району, псевдо «Сірко», другою вийшла жінка, яка назвалась Керницькою Анною Йосипівною, уродженкою села Підмонастирка (так у тексті – Т.Ш) Бібрецького району, дружина бандита Кринецького (так у тексті – т.ш) Івана Михайловича, по псевдоніму «Крилатий». Не дивлячись на ряд попереджень та посилку його дружини в схрон, він не здався і почав палити документи, потім у схрон була кинута граната. В результаті цього бандит був поранений і застрілився. Вбитий бандит виявився уродженцем с.Підмонастирян (так у тексті – т.ш), який в ОУН займав пост політкерівника».
Тепер послухаймо Анну Керницьку, дружину «Крилатого», яка ділила з ним третій рік, усі незгоди життя підпільника.
«Під ранок (18.02) ми в криївці почули московську лайку, - з болем згадує підпільниця, - гавкіт собак та іржання коней. Стало зрозуміло, що криївку викрито… «Крилатий» палив усі папери, але вони не горіли через брак кисню. Входу в криївку вони не відкривали, а стріляли через вентилятор, в криївці почувся запах газу і дихати було неможливо». «Крилатий» дав команду охоронцеві і дружині покинути криївку через люк, який відкрили із середини. Свіже повітря зайшло знадвору, папери почали горіти інтенсивніше. Облавники спустили в криївку дружину, щоб вона вмовила чоловіка врятувати життя, здатися. Він їм був потрібен живим. «Крилатий» знищував документацію, рятував життя підпільникам і запевняв облавників, що одягається. Дим валив з криївки. Емгебісти зрозуміли, що «Крилатий» тягне час. Газова граната полетіла у криївку. «Крилатий» подумки попрощався із світом і … пролунав постріл. Провідник виконав присягу: «… або загинеш у боротьбі». Йому пішов третій день 27 року життя. Герої не вмирають, вони продовжують жити своїм подвигом у пам’яті роду і нації.
04.02.2021 р.
